Славко був астрономічно розумний, а широті його кругозору позаздрив би й цикруль. Але при цьому він поводився надто поштиво, щоб випинатися, і дуже гуманно, щоб затіняти собою сусідів. Йому, бідоласі, нічим було докоряти. Його єдина провина полягала в тому, що біля Міли його було занадто багато, натомість Ростика – так мало.
Міла спочатку дивувалася такій кількості збігів. Потім її невпевненість, яка трохи була задрімала на час телефонного роману, знову дала про себе знати: дівчина засумнівалася в правильності свого сприйняття їхніх із Ростиком стосунків. Може, вони просто друзі? Добрі друзі, яким є про що удвох потеревенити, необтяжливо помовчати і за щастя одне одному допомогти.
Усе частіше Міла ставила собі питання: невже все, що їм судилося пройти тільки вдвох, вони вже пройшли, і тепер настав час непарних чисел?
Кожен поводився, як належить. Ростик робив усе можливе, щоб його друзі між собою потоваришували. Славко старався порозумітися з Мілою. Тим часом Міла докладала всіх зусиль, щоб не розридатися від розчарування. І продовжувала ловити кожну мить, проведену хоч і не наодинці, проте поряд із Ростиком. І так день у день, аж поки минув тиждень. Так багато часу такої короткої сесії стекло в прірву. Так багато митей, які так важко буде відпускати.
Коли Міла наготувалася їх відпустити, їй випала остання нагода побалувати серце. Вони сиділи з Ростиком у тихому куточку порожньої кав’ярні, а Славка поряд не було, і ніщо не віщувало його появи. Про всяк випадок Міла перепитала про нього в Ростика, намагаючись надати своєму голосу якомога більшої недбалості, та з полегшенням почула, що Славко поїхав до родичів. Побачення таки ж виявилося побаченням!
– А ти що, – з підозріливою усмішкою запитав Ростик, – уже за ним сумуєш?
– Та ні, – почервоніла Міла, – просто дивно, що його немає поруч із тобою.
– Ми останнім часом дійсно багато з ним спілкуємось. Але, розумієш, на це є причина. Хлопцю зараз непереливки, так багато всього на нього навалило, що він, бідний, скоро посивіє. І навіщо ж тоді ми, друзі, якщо не спробуємо його розрадити?
– А що в нього трапилося? – вирвалося в Міли, перш ніж вона схаменулася й прокляла свій нестримний язик. Хіба можна ці дорогоцінні миті витрачати на обговорення Славка, який і без того був всюдисущий і набрид гірше пареної редьки?
Та було запізно.
– Там усього вистачає…
Тільки згодом, згадуючи ту розмову, Міла усвідомила, що Ростик відповідав із блискавичною готовністю й неабияким полегшенням.
– Уже півроку, як він закінчив учитися, – вів далі Ростик, – а досі прилаштуватися в житті не виходить: зайнятися тим, чим хоче він, не дозволяють батьки, а до того, куди батьки тягнуть, у нього душа не лежить…
– Та ж він – доросла людина, чи ж йому потрібний дозвіл батьків! – ввернула Міла, намагаючись виправити свою помилку й поставити на цьому крапку.
Та дзуськи, Ростик продовжував:
– Їхній дозвіл, може, і не потрібний, а от їхні гроші – ще й як. Щоб відкрити свою справу, їхні гроші йому вкрай потрібні. Але там батько дуже принциповий: якщо син не піде проторованою ним дорогою – не те, що сам копійки не дасть, а ще й перекриє всі можливості взяти ці гроші в борг. От хлопець і розривається між обов’язком і покликанням. Та це квіточки. Нещодавно його покинула дівчина, – кохання всього його життя, – поїхала підкоряти столичний модельний небосхил. А слідом за цим померла єдина людина, яка його розуміла й підтримувала. Його дідусь – царство йому небесне! – мав золоті руки й світлу голову і дуже внука любив, Славко в нього і вдався…
Міла опустила очі. Небажання продовжувати сімейну справу сприймалося нею як відверте перебирання харчами. А от втрата близької людини й нездатність порозумітися з батьками – хто ж іще, як не вона, здатна таке збагнути. Їй аж соромно стало, що вона так відчайдушно хотіла Славка позбутися.
Але хіба вона може всі біди цього світу звалити собі на плечі й сама їх потягти? У неї й зі своїми впоратися бракувало сил.
– Давай облишимо… – намагалася вона зробити ще одну несміливу спробу, але Ростик її, здавалося, не почув.
– Я його трохи знав – мировий був мужик! – продовжував він згадувати другового діда. – І Славко – мировий хлопець. Шкода їх обох! А найбільше гнітить знаєш що? Дід навіть після своєї смерті примудрився виручити Славка: він заповів йому кругленьку суму своїх заощаджень. Ті гроші йому якраз стали б у пригоді, щоб заснувати власну справу, обійшовши перепони батьків…