– Ну от, що ж тут балакати…
– Та є одна перешкода, – Ростик знову не помітив Мілиного нервового смикання й небажання продовжувати цю тему. – У діда була нав’язлива думка про те, що серйозний чоловік – це одружений чоловік. Він завжди просторікував щось про те, що треба мати вдома надійні тили… що тільки той, хто взяв на себе відповідальність за сім’ю, заслуговує на довіру у справах… щось таке, я не дуже добре зрозумів. Дід щось собі надумав, що Славко з користю зможе витратити його гроші тільки тоді, коли стане повністю серйозним, тобто жонатим. І в його заповіті є умова, що Славко зможе отримати гроші тільки тоді, коли одружиться. Отака петрушка.
– То це ж не смертельно! – Міла втрачала терпець. – Знайде гарну дівчину, одружиться, отримає спадок – і всі справи!
– Ти бачила Славка? Начитаний сухар, який думає тільки про високі матерії… Еее, тільки нехай мої слова залишаться між нами, гаразд?.. Шукати гарну дівчину, яка б його влаштовувала, та ще й щоб обоє захотіли одружитися, він буде до другого Христового пришестя! Без нашої допомоги йому не обійтися.
– Чим же ти йому тут допоможеш? Сам же з ним не одружишся!
– Я – ні. – Ростик багатозначно подивився на Мілу. – А от ти можеш.
Міла вдавилася власною слиною. Вона довго не могла відкашлятися, незважаючи на те, що Ростик стукав її по спині та підсовував води. Слину вона відкашляла відразу, а цю пропозицію ніяк не вдавалося.
– Не жартуй так! – промовила вона, нарешті опанувавши себе. – Бо я кожен жарт сприймаю за правду – і бачиш, що виходить.
– А я й не жартую, – без тіні усмішки відповів Ростик. – Я цілком серйозно прошу тебе допомогти моєму другу. Допомогти мені.
– Це не допомога, це якийсь балаган. – Міла відсунулася від столу. – Я не хочу бути причетною до цього. Хай замилює баки іншим дівулям і тягне їх до вінця! Хай робить, що хоче, а я не бажаю про нього більше чути! – Вона беззвучно заридала й спробувала підвестися.
– Постривай! – Ростик ухопив її за руку. – Дай же мені пояснити все як слід. Славко – гарний хлопець, чесний, він не хоче замилювати комусь очі, навіть заради власної вигоди. Коли я запропонував йому такий вихід, він сказав, що піде на це тільки тоді, коли дівчина розумітиме, що це лише умовний тимчасовий крок без реальних шлюбних зобов’язань. Хіба тільки з одним зобов’язанням – доведеться пожити певний час в одній квартирі, щоб не впадала в очі фіктивність шлюбу. І виходить зачароване коло! Перша-ліпша погодилася б вийти за такого завидного жениха, як Славко, якби гадала, що це насправді, і жодна не пристане на пропозицію, дізнавшись, що це не всерйоз і ненадовго. Хіба що дівчина з чуйним серцем, яка вміє співпереживати і здатна пожертвувати заради хорошої людини якоюсь дещицею. Такою, як конспект… Або як сторінка в паспорті…
– Як тобі таке могло в голову прийти?! – схлипувала Міла, тремтячими руками намагаючись натягти на себе курточку. – І чому тобі заманулося одружити Славка саме зі мною?
Ростик дивився на налаштовану тікати Мілу, яка все відступала, не даючи йому до себе наблизитися, і в розпачі вигукнув:
– Так ти від мене не поїдеш!
Цей вигук не був кінцем, як можна відразу подумати, – ні. Він був кінцем початку. Та фраза накрила собою все, сказане до цього, і за секунду все вирішила.
Пригорнувшись до Ростика з переповненим серцем і спустошеною головою, Міла розуміла: зробить що завгодно, аби від нього не їхати. Аби він просив від нього не їхати…
У Ростика родичка працювала в палаці одружень, і він усе влаштував швидко. Через тиждень Міла зі Славком, вдягнені у светри й брудні черевики, тихенько розписалися в тісній комірчині, ретельно слідкуючи, щоб ненароком не глянути в очі ні Ростиковій родичці, ні одне одному.
Ступаючи на виметений поріг палацу одружень, що на нього таємно чи явно мріє ступити кожна незаміжня дівиця, Міла з гіркотою подумала, що не так це весело – виходити заміж. Та чомусь озирнулася й кинула прощальний погляд на величну будівлю, у якій залишила свою чисту юність, розуміючи, що ноги її більше тут не буде.
Лейла ходила з кутка в куток перед Мілою, яка спокійно сиділа на стільці.
– Оце так ти втнула! Навіть у мене на таке духу б забракло! – вигукувала вона, ледь встигаючи глянути на таку недоречно врівноважену подругу.