15
Я припхався до Лейли на подвір’я і всівся на знайомому стовпі, де полюбляла сидіти Третя. Чорти б її вхопили, ту жіночу натуру, але навіть на нашому рівні вона дається взнаки. Хоч мені зараз по цимбалах, як та Третя виглядає.
Ну і вправно в неї виходить однією фразою змішувати мене з придорожньою пилюкою й псувати настрій! Із Сороєм було якось легше. Незважаючи на всі його недомовки, він видавався не таким… закрученим. Але не буду надто випинатися, бо, попри все сказане, її присутність у моєму просторі мені подобалася.
Це не так легко пояснити, але якщо порівняти мій простір із морем (яке мене чомусь досі і хвилює, і заспокоює одночасно), то присутність Сороя буде схожа на валун біля берега: не сказав би, що він заважає (бо що він може зробити проти тебе?), але й задоволення від нього ніякого, бо ні розбити, ні посунути його несила, хіба тільки за кілька десятків років биття об нього можна стесати гострі краї. З ним просто мусиш рахуватися, бо він є там, де він є, і по-іншому не буде. З Третьою трохи складніше. Вона як риба у твоїх хвилях: ти ніколи не знаєш, де вихлюпне цього разу. Вона може бісити тебе пронизливістю й дражнити невловимістю… Та її присутність робить тебе багатшим.
Я бачив, що встиг до неї звикнути і – щоб мене грім побив! – буду за нею сумувати. Як завжди, я не міг у собі розібратися. А ще треба розібратися з Мілою!
У якийсь момент я відчув, що маю сусіда. На стовпі поруч сидів дідок із сивою бородою, але з молодими усміхненими очима. Він по-турецькому підібгав під себе босі ноги, полотняна торба, що висіла в нього через плече, теліпалася десь внизу біля хвіртки. На вигляд мав років сімдесят, але я знав, що то зорова омана – обліковці не рахують віку і не змінюються. Тільки я не міг пояснити, чому одні – як я з Третьою – з’являються тут молодими, а цей вродився із сивиною та зморшками.
Я його бачив уперше, але мені не треба було пояснювати, хто це.
– То ти переїжджаєш? – спитав мене Сьомий.
– Мабуть, – неохоче підтвердив я. – Що ж іще залишається робити? Залишив Мілу на мить без нагляду – і от маю! Тепер доведеться цілодобово її стерегти… Хоча не знаю, чим це допоможе.
– Так, так. Третя казала, – а тепер я й сам бачу, – що ти якийсь… не заспокоєний. Чесно кажучи, я вперше бачу такого замороченого білого! – Сьомий поцокав язиком, показуючи, що не дуже схвалює таку мою поведінку. – Ти б спробував трохи пригальмувати, спокійно роззирнутися, – радив він. – Якщо похапцем кидатимешся в різні боки, то можеш проґавити те, що шукаєш.
– Коли ж роззиратися? – кипів я. – Поки я пригальмовуватиму, вона собі життя зіпсує! Треба щось робити!
– А ти звідки знаєш?
Я мовчав, бо нізвідки.
– Ти спробуй подивитися на все з іншого боку, – продовжував Сьомий. – А якщо ти мусиш не щось зробити, а дещо усвідомити?
Я замислився над його словами. Мені не давала спокою думка: «А що, як я надто довго буду це щось усвідомлювати? А що, коли я взагалі не здатен усвідомити того, що потрібно? Чи ж не краще намагатися бодай щось робити – може, хоч випадково втраплю, куди треба?»
– Ви давно серед обліковців? – спитав я в Сьомого.
– У рази давніше, ніж ти, – відповів той і обережно поправив білого капелюха, ніби то була корона.
– А вам не випадало до когось… ну… прив’язатися більше, ніж хотілося б? – запитав я, сподіваючись знайти в цього діда відповіді на наболіле.
– Ні. І наскільки я знаю обліковців, – а я їх знаю дуже багато, – нам узагалі не притаманні такі почуття. Це привілей людей.
Я заплутувався – чим далі, тим більше.
– А мені здається, що я щось таке відчуваю! – заперечив я йому.
Сьомий звів брови й трохи поміркував.
– Ти дійсно не такий, як ми всі, – врешті зробив він висновок. – Мабуть, ти і справді можеш щось таке відчувати.
– А чому не такий? – захвилювався я.
Сьомому знову знадобилося трохи часу на роздуми, але й тут він знайшов, що відповісти:
– Точно не знаю, але скидається на те, що в тебе більше досвіду. І через це тобі важче, ніж нам усім.
– Оце так заспокоїли! – вигукнув я майже в розпачі. І без того важко, а тепер, виявляється, ніхто не має такого досвіду, щоб мені щось порадити!
Але Сьомий, мабуть, недарма прийшов у наш світ у подобі старого діда – якщо моєю особливістю був досвід, то його, певно, не обділили мудрістю. Він промовив:
– Моя тобі порада: не метушись. Ти ж сам бачиш, що твої смикання ні до чого не приводять. Заспокойся і спостерігай.
– Добре, – неохоче погодився я, не маючи вибору. – Спробую.
Третьої я так і не дочекався. І хоч як було прикро, розвернувся й пішов. Від Третьої. До Міли.