16
– Це буде твоя кімната, – сказав Славко, ставлячи Мілину невеличку валізу біля ліжка.
Хоча він і був у себе вдома, виглядав хлопець не менш скутим, ніж його новоспечена дружина. Але виправдовуватися цим, на відміну від мовчазної Міли, не міг. Він був сильним чоловіком поряд зі слабкою жінкою, був хазяїном, який повинен потурбуватися про благополуччя своєї гості, і, врешті, був тим негідником, який задля власних інтересів украв у юного створіння цілий шматок молодості.
Так, він нічого від Міли не вимагав, окрім проживання під спільним дахом та обіцянки тримати рот на замку. Він не зв’язував їй рук ані розпорядком дня, ані втручанням у її спілкування з іншими людьми – і навіть спеціально наголосив, що не проти, щоб вона зустрічалася з іншими хлопцями з умовою, що не маячитиме з кавалером перед його знайомими. Але чомусь йому здавалося, що вона не зробить жодного зайвого руху й терпітиме своє затворництво з благочестям черниці.
Тож, як не крути, Славко був скрізь цій дівчині винен. І найменше, що він мусив для неї зробити, – це допомогти якнайшвидше тут прижитися.
– Усім, що тут є, можеш користуватися на власний розсуд, – повідомив він. – Якщо хочеш, можеш навіть зробити перестановку… якщо тобі так буде зручніше…
Кімната була невеличка, але світла, чисто прибрана й звільнена від будь-яких хазяйських дрібничок. Славко відкрив геть порожні шафи й показав довгий ряд вішалок, висунув шухлядку комода і продемонстрував стоси нових рушників і постільної білизни. Насамкінець відкрив тумбочку і, трохи ніяковіючи, показав пакет із придбаними спеціально для Міли капцями, піжамою, халатом і навіть – дівчина аж зашарілася – із шкарпетками та нижньою білизною! Схоже, він ретельно підготувався до її приїзду, слідкуючи, щоб нічого не бракувало.
– Усе, що є в цьому домі, крім моєї кімнати й моєї полички у ванній, – у твоєму повному розпорядженні, дозволу питати не треба. Ну… розпаковуйся й відпочивай…
Не знаючи, що ще він може зробити, Славко потупцював трохи й пішов звільняти шафки у ванній кімнаті, до яких досі руки не дійшли.
Якось скуто й надто повільно виходило в нього перебирати речі у ванній. Руки були якісь нехвацькі, а голова – не зосереджена. Кілька разів він дістав зі сміттєвого баку ще повну пляшку з шампунем та цілий пакет вати, які чомусь там опинилися, а з шухляди йому довелося виколупувати упаковки від лез, які він начебто щойно викинув.
Облишивши цю невдячну справу, хлопець устромив у вуха навушники, сів на килимок, упершись спиною в душову кабінку, і почав вичавлювати дурні думки музикою Луї Армстронга та Майлза Девіса. Без цієї класики не можна було обійтися, коли доводилося втовкмачувати собі, що його особисті проблеми – то лише бур’ян придорожній порівняно з глобальними проблемами людства.
Та хоч і камінням закидайте за малодушність, але ущільнення до однієї шухляди у власному домі таки кепсько впливає на самовідчуття. Практично це означає, що тепер твій дім уже не той і ти тут уже не господар. Ще додайте те, що своїм домом Славко вже не міг назвати жодне місце на цій планеті – ні дідову хатину зі свого дитинства, яка вже була позбавлена душі, ні батьківський будинок, двері якого для хлопця були замкнені.
Тож Славко заплющив очі й продовжив відвойовувати останній куток біля душу, бо поки Міла сюди не зайшла, його ще можна було назвати цілковито своїм.
Міла й не заходила. Не заходила так довго, що Славко встиг подрімати під усі улюблені пісні й набити оскомину на п’ятій точці. Вимкнувши нарешті свій mp3-плеєр, він аж трохи збентежився, що залишив дівчину саму так надовго в чужому для неї домі, ще й ванну кімнату окупував. Вона ж, бідна, не наважиться навіть чхнути тут, щоб нікого не потурбувати. Треба було йти до неї і якось розворушити, бо вона й до туалету ходити боятиметься.
Славка раз у раз вражала її сором’язливість. Хоча це й сором’язливістю не назвеш, бо не схоже було, що вона боїться людей чи аж так переймається їхньою думкою. Це більше скидалося на те, що вона, зіщулюючись, намагалася стати якомога менш помітною, немов показуючи, щоб від неї не чекали якихось розумних слів чи великих справ. Скільки він перебачив дівчат за свої двадцять п’ять років, але такий тип зустрічав тільки в книжках і фільмах, а в існуванні його в реальному житті дуже сумнівався. Забитих бачив, боязких бачив, закомплексованих бачив, але отаких… відсторонених чи що, при адекватному розумінні себе й навколишнього світу, але з чіткою лінією розриву себе з тим світом… Ну, не виживають такі в наш жорстокий вік засилля так званих «вільних поглядів»!