– Давай, швидко вдягай фартух і до роботи! – зустрів її хлопець бадьорим наказом замість привітання. – Має ж хтось навчити тебе правильно готувати рагу!
18
Того квітневого дня Лейла поверталася додому з легким серцем, яке зрадницьки мовчало й навіть не збиралося попередити її про біду бодай якимось спазмом. Вона зійшла з автобуса, навантажена пакетами, де лежали кілька нових книжок, нова сукня та трохи гостинців. Книжки призначалися для підготовки дівчини до виходу у великий світ, сукня мала надати виходу матеріальної зримості, а гостинцями годилося привітати себе та маму із завершенням навчання. Ця славна ноша не стримувала її ходи, а, навпаки, підганяла вперед, як і очікування приємного вечора в товаристві найріднішої у світі людини.
Матері таки вдалося вселити у вперту й похмуру Лейлу надію. Тепер вона знала все, що повинна була знати для вступу до медучилища, і, довірливо піддавшись маминим умовлянням, повірила, що її нарешті не відкинуть, як нікчемну будячину. І повіривши, що вона таки може, дівчина збагнула, як насправді цього хоче. Не могла дочекатися, коли почнеться її навчання на справжнього медика. Мама наполягала, що перед вступом треба серйозно зайнятися зовнішністю: підправити волосся, брови, нігті, одяг – усе, що відразу впадає у вічі й змушує сприймати людину серйозно. Дочка такими речами перейматися не поспішала…
Тому спокою, як і всьому доброму в Лейлиному житті, часу було вділено мало. Підходячи до свого двору на околиці села, дівчина ще здалеку побачила дві міліцейські машини.
Пакети її відразу поважчали вдесятеро, а з тіла вийшла вся сила. Лейла від початку знала, що ці гості приїхали саме до них. Помилки бути не могло, бо в радіусі кількох кілометрів тільки вони з мамою були «неблагонадійними елементами» і «викликали підозри». Лейлі кортіло розвернутися й побігти геть, заховатися десь у темному кутку й перечекати, доки мама все залагодить. Це не вперше в правоохоронців виникали до Серафими питання (що поробиш: якщо ти не такий, як усі, до тебе неминуче виникатимуть питання), і завжди їй вдавалося давати відповіді, які заспокоювали совість усіх сторін. Але цього разу все було інакше. Досі мамі приходили виклики або дільничний перестрівав її десь у селі, але ніколи не приїжджали до неї додому. Та ще й двома машинами.
Лейла стисла кулаки й змусила себе рухатися вперед. Порівнявшись з однією з машин, вона відразу опинилася в компанії міліціонера із суворим і колючим виразом обличчя та зі злісно зіщуленими очима. Запитавши дівчину, чи вона є дочкою хазяйки, міліціонер відкрив дверцята машини й повідомив, що вона мусить їхати з ним. Додому він її не пускав.
На всі питання, якими спочатку несміливо, потім наполегливо і, врешті, істерично сипала Лейла, правоохоронець тільки авторитарно змушував її закрити рота. Коли дівчина в паніці озвіріло рвонулася до будинку, він не заморочував собі голови вмовляннями, просто вдарив її з розмаху в живіт і ледь живу затягнув до машини.
Коли в Лейли трохи прояснилося в очах після удару, вона збагнула, що прикута наручниками до дверцят. Страж порядку спокійно курив біля машини, дивлячись на поріг будинку, і чекав своїх напарників. І вони не забарилися. Спочатку вийшов розпашілий міліціонер і спортивною ходою рушив до другої машини заводити мотор. Двоє таких самих здорованів, тільки без форми, вивели Серафиму, тримаючи її з обох боків попід руки. Вона була бліда, якась млява, неначе гумова, і чомусь вдягнена в Лейлин светр.
У Лейли вирвався дикий крик. Її фізичний і душевний біль змішалися у звук, який, здавалося, не могла породити людська істота. Але тепер наглядач не звертав на неї ніякої уваги. Він викинув недопалок на їхнє подвір’я, спокійно дочекався, доки один здоровань всадовить у сусідню машину мамку, а інший вмоститься тут поряд із дочкою, сів за кермо й почав вивертати на виїзд із села.
Лейлу привели до невеликого кабінету з пожовклими шпалерами та меблями радянських часів. Крім столу та стільців, тут була ще шафа для одягу з розхлябаними, перекошеними дверцятами та опецькуватий металевий сейф, узятий, здавалося, ще з позаминулого сторіччя. Руки дівчині, наче махровій злодійці, сковували ззаду наручники.
Її посадили навпроти столу, за яким сидів чоловік у цивільному одязі. Він був іще молодий, але мав уже втомлені очі, а на скронях проблискували сиві пасма. З таблички на дверях було зрозуміло, що це слідчий. На його вимогу з Лейли зняли наручники й залишили з ним наодинці.