Тож, мабуть, варто було все життя вислуховувати звідусіль про її «циганську породу» заради одного – цієї єдиної миті, коли Лейла кожною клітиною свого тіла усвідомила: вона повинна, зможе й зробить – витягне маму з-за ґрат, інакше не буде собою.
Бути циганкою не так і страшно, вона це знала. Найстрашніше бути «невідомо ким». Невідомим самій собі об’єктом.
Лейла подивилася на блискучу карточку адвоката, заховала її у внутрішню кишеню куртки, щоб не загубити, і пішла до вокзалу. О цій порі можна було добратися до села лише електричкою, а потім близько години пхатися пішки до своєї хати. Ну, буде час подумати.
Щоби врятувати маму, їй бракувало лише грошей – цих невагомих бляклих папірців, які можна затиснути в жмені, покласти комусь на стіл, і за це тобі дадуть ще трохи пожити спокійно. Треба знайти гроші. Гроші знайти важко, майже неможливо – коли для себе. Коли ж для мами, то все ставало легшим. Для мами можна ходити по хатах, благати навколішках, щоб позичили, можна, врешті-решт, десь украсти…
Ця остання думка скрутила дівчину навпіл, але вона від неї не відмовилася. Якщо потрібно буде, то вкраде…
Сходячи з електрички, Лейла вже знала, куди йти. Після мами в неї була лише одна людина, якій можна довіритися.
Чи ж не за багатого хлопця Міла вийшла заміж? І чи ж не переконає вона чоловіка позичити грошей її подрузі, яка потрапила в біду?
Надька зустріла Лейлу зверхньо й прохолодно, як завжди. На прохання дати Мілин номер телефону вона спочатку огризнулася, що, мовляв, «не забивай нам баки, Міла свій номер тобі залишала». За столом у кухні посьорбував вино дядя Боря, і Надька злилася, що ця дівка псує їхній тет-а-тет. Лейла промовчала, що той номер записано в маминому мобільному, а мобільний знаходиться там, де і його хазяйка, – у буцегарні. Тільки попросила в Надьки подзвонити з її телефону. Та рявкнула, що в неї на рахунку мало грошей, і зачинила перед Лейлиним носом двері.
Лейла була розбита, ображена, голодна й валилася з ніг. Але щось схоже на план ще жевріло в неї в голові. Завтра зранку вона піде до сільради чи до школи і там попроситься подзвонити. Вона встигла надряпати ручкою Мілин номер на своїй руці.
О котрій годині вона добралася додому і впала мало не мертва на своє ліжко, Лейла й не уявляла. Коли прокинулася, був ясний день.
Перші кілька секунд пробудження були блаженно безтурботними, відпочиле тіло пробувало свої сили лінивим потягуванням, а туманна голова, оточена яскравим денним світлом, ще не допускала погані думки. Але згадавши за мить про жахливий стан речей, Лейла скочила з ліжка, як ошпарена. Згаяти стільки часу на вилежування, коли її бідній мамі ті кати, може, і очей не дають стулити! Чи дали їй там хоча б води? У своєму розпачі дівчина здатна була повірити в усі звірства, які могли відбуватися в міліцейському острозі, а все, чуте колись краєм вуха про жорстокі «методи слідства», поставало перед нею жахливо правдоподібно й до болю реально.
За такими роздумами Лейла й не подумала про сніданок – відразу кинулася до шафи, щоб мерщій переодягтися та бігти на пошуки телефону. Завченим рухом вона встромила нігті в щілину між дверцятами з обірваними ручками й смикнула руку до себе. Та замість того, щоб підколупати й відкрити двері, рука заболіла від перенапруги, а під нігтями рипнула деревина. Лейла поточилася й мало не впала.
Спочатку дівчина завила від болю – кілька нігтів на руці зламалося, під іншими проступила кров. Коли біль трохи вщух, Лейла здивовано глянула на свою шафу. Скільки років вона її відкривала таким рухом, розрахувала кожен міліметр і кут нахилу, довела до того рівня автоматизму, що навіть у непроглядній темряві могла встати з ліжка й розчахнути ті чортові поламані двері! І куди поділася вся та виправка? Чи тепер виходить, що навіть шматок облізлого дерева – і той налаштований проти неї?
Дівчина пішла на кухню, всунула пальці в холодну воду й заразом почала видивлятися, що їстівного можна взяти із собою. Але та шафа не давала їй спокою. Лейла знову пішла до кімнати і, глянувши на неї свіжим оком, зрозуміла чому: шафа стояла не на своєму місці. Вона була трохи відсунута від ліжка, тому автоматичний рух і не спрацював.
Лейла підлізла за шафу й почала знімати плінтус у тому місці, де була її схованка, спустошення якої стало останнім значущим Шрамовим вчинком у цьому домі. За плінтусом, між підлогою й стіною, була щілина, у яку Лейла коли-не-коли ховала свої дрібні заощадження. Від часу вигнання Шрама дівчина цією схованкою не користувалася, бо ж яка це схованка, коли всі – і Шрам, і Міла, і мама – про неї знають! Але зараз там було запхане щось чималеньке, чого Лейла точно не ховала. Дівчина озброїлася ножиком і за його допомогою виколупала зі щілини целофановий пакунок. Знявши кілька шарів паперу й целофану, Лейла вимотала звідти пачку грошей великими купюрами. На шматку газети маминою рукою кривим нервовим почерком було написано: «Бери ці гроші і їдь учитися».