Аж тепер Лейла збагнула, чому мама була в її светрі: певно, перед тим, як її забрали, вона попросилася переодягтися й заховала ті гроші. Вона навмисне залишила шафу трохи відсунутою, щоб Лейла знайшла їх і записку. Записку, якій дівчина мусила підкоритися.
За десять хвилин Лейла вилетіла з дому, за годину вже заходила до симпатичної перукарні в центрі міста.
Вона уявлення не мала, звідки в мами взялися такі гроші, та це зараз не мало значення. Дівчина чітко бачила, що мусить робити, і спішила негайно втілити кожен задуманий крок.
19
Робочий день добігав кінця. Андрій глянув на годинник і потягнувся.
Незважаючи на те, що він був успішним адвокатом, який працював сам на себе і мав двох помічників, Андрій не поспішав брати приклад зі своїх колег і розслаблятися. Він ретельно дотримувався графіку, з дев’ятої до п’ятої його зажди можна було знайти в кабінеті, крім випадків, коли він виконував свою роботу в суді чи в інших установах. Андрій не дозволяв собі недбалості ні в чому, адже ця педантичність вкупі з іншими діловими якостями й вивела його на той рівень, де він нині перебував. Адвокат мав певний досвід у господарських справах, знав дві іноземні мови, і захищати злочинців та ділити між сусідами землю не було вершиною його прагнень. Тому ті півгодини, які ще залишалися до кінця робочого дня, він мав намір провести за своїм столом, не знімаючи краватки.
Андрій вкотре переконався в правильності такої своєї поведінки, коли до його кабінету зайшов неабиякий клієнт. Точніше, клієнтка.
Молода жінка, яка стояла перед ним, немов тільки-но зійшла з картини. Не зі сторінок глянцевого журналу – Андрій обертався в колах, де всі жінки були випещені, модно вдягнені, напахчені й напудрені за останнім словом косметологічної науки, тому до рукотворної краси йому було не звикати. Хоча довершеність образу жінки, звісно, тішила око й викликала повагу, найбільше враження в Андрія викликало не це. З появою цієї жінки (на вигляд вона була дуже молодою, але чомусь відразу сприймалася саме як жінка, а не дівчина) у кабінеті наче війнуло шумом тайги, океанським бризом, змахом орлиного крила та клекотінням вулканічної лави – словом, усім тим, про що забули вічно заклопотані міські жителі, але в чому дихає саме життя. Той подих майорів у всьому: у далекому від кокетства виразі обличчя, у вільних від навченості, але граціозних у своїй природності рухах, у ясності та прямоті східних чорних очей, які чесно й сміливо дивилися на співрозмовника і того самого вимагали натомість. Таке не спіймаєш у глянець. Таке може вловити тільки художник і показати, випестувавши у своїй душі так, щоб це стало помітним іще комусь.
– Мою матір обвинувачують у злочині, якого вона не вчиняла, – сказала жінка. – І мені потрібна допомога спеціаліста, щоб виправити цю помилку. Я можу на вас розраховувати?
Ці стандартні ділові фрази не викликали в Андрія бажання кисло позіхнути, як зазвичай породжувало все фальшиве й демонстративне. Сухі слова були вимовлені з такою простотою, у них звучало стільки щирої надії, що цьому зачерствілому до людських бід адвокату, для якого чужі проблеми були лише підставою для власного заробітку, не стало духу відмовитися. Усупереч своїй звичці розібратися в подробицях, перш ніж приймати рішення, він неждано для себе самого відповів:
– Якщо там справді є помилка – безперечно, виправимо! Якщо немає – усе одно зведемо до мінімуму сумні наслідки!
Чи не вперше при розмові з клієнтом він мав на увазі саме те, що сказав. Щирість, певно, заразна штука.
«Старієш, друже! – дорікнув сам собі, записавши всі потрібні дані й провівши нову клієнтку до виходу. – Розмазуєшся!»
Але, попри ці докори, він таки вирішив не доручати цю справу помічникам, а відразу взятися за неї особисто. Клієнтка з екзотичним ім’ям Лейла (певно, вірменка, а може, навіть мігрантка з Далекого Сходу) залишила по собі дух чогось непідробного й невловимого, який хотілося законсервувати.
«Розхлябуєшся на рівному місці!»
Пожуривши себе ще раз, Андрій зібрав портфель і вирушив на «акулячу ферму», як він подумки називав міліцію.