– Сергію, що це за туфта? – звернувся він до слідчого, маючи на увазі справу.
Андрій уже давно був у «цьому бізнесі», тому без проблем дізнався про склад тієї справи.
– Чи у вас усе настільки погано, що варганите абищо? – питав у слідчого не тому, що хотів показати свою зверхність, а через щирий подив, як вони планують таку нісенітницю направляти до суду.
– Без коментарів, – втомлено буркнув слідчий, вкотре вражаючись, як тому адвокату вдається завжди бути в курсі.
Андрій його добре знав – це був хлопець грамотний, працьовитий і совісний. Саме тому адвокат був переконаний, що той довго тут не затримається. І саме тому для розслідування цієї справи до оперативно-слідчої групи включили ще одного слідчого й кількох оперів – для брудної роботи. Щодо дій тієї трійці Андрій мав найбільші побоювання, тому щодо зустрічі зі своєю новою підзахисною прийшов одразу до Сергія.
Те, що справу в міліції зліпили, м’яко кажучи, з абичого, міг не помітити хіба що неук. Не було жодного прямого доказу, який би прив’язував Серафиму до місця злочину. Судячи з усього, слідство розраховувало на Серафимине зізнання. І Андрій на руках мав неабиякий козир: підозрювана досі відмовлялася підписати викривальні покази щодо себе, роздруківка яких уже лежала в слідчого на столі. По суті, йому навіть не доведеться пускати в хід свої зв’язки та іншу зброю з адвокатського арсеналу, вистачить самою своєю присутністю налякати слідчу групу, щоб утрималися від протизаконних методів слідства, та підбадьорити підозрювану, щоб із переляку не напідписувала зайвого.
А підбадьорювання його підзахисна таки потребувала, так само, як і вечері та кількох годин сну. Судячи з її вигляду, ні їжі, ні відпочинку вона не мала, відколи сюди потрапила, а минула вже доба.
У цій справі Андрія насторожували лише дві речі. Перша: його підзахисна займалася знахарством і була затребуваною повитухою. Чи ж ми повертаємося до кам’яного віку? Друга: його підзахисна не визнавала себе винною, але відмовлялася повідомити, де була в ніч скоєння злочину. Пояснення, що вона два дні обстежувалася в лікарні й ночувала на вокзалі, не витримали перевірки – ні в лікарні, ні на вокзалі її тоді не було.
– Перше й основне питання, – звернувся Андрій до Серафими, коли їх уперше залишили удвох. – Де ви були і хто міг вас бачити в ніч із десятого на одинадцяте грудня минулого року?
Вони перебували в тісній кімнатці з прибитими до підлоги столом та стільцями й невеликим заґратованим вікном попід самою стелею. Тут усе, вкупі з освітленням і запахами, демонструвало, що без байок існує місце, протилежне тому, що називають «у Бога за пазухою». Якщо відкинути формальності, Андрій назвав би його «у чорта в дупі». Із Серафиминого вигляду можна було припустити, що ця думка цілком виправдана.
– Я не можу цього сказати, – тихо відповіла вона на поставлене питання. Її червоні з опухлими повіками очі безтямно дивилися в одну точку на адвокатській краватці, а на блідому обличчі страхітливо залягли тіні, яких у живої людини, здавалося б, не могло бути.
– Добре, – зітхнув адвокат. – Підемо околицями. – Він поглянув у свої нотатки. – Такий собі Шрам стверджує, ніби ви самі йому казали, що ввечері десятого грудня йдете до Полуботок Світлани приймати в неї пологи.
– Це відверта брехня, – тріпнулася Серафима. – Він має на мене зуб і хоче мені помститися.
– За що?
– Він був співмешканцем моєї дочки й жив у нашому домі. Коли Лейла його вигнала, він в усьому звинуватив мене – мовляв, це я настроїла дочку проти нього.
– Зрозуміло. Ідемо далі. Сусідка стверджує, що ви лікували Полуботок Світлану під час вагітності. Це так?
Серафима без будь-якого виразу пояснила:
– Вона якось прийшла до мене за порадою, у неї часто паморочилося в голові, кілька разів непритомніла. Лікар сказав, що це через анемію, і виписав їй препарат заліза, але він не допомагав, а тільки викликав блювоту. Я подивилася обмінну карту, яку вона принесла із собою, і дала їй плодово-ягідний і трав’яний збори для нормалізації артеріального тиску та поліпшення складу крові.
Адвокат черкнув щось у своєму блокноті й знову запитав:
– Після того випадку ви її бачили? Як на неї вплинули ваші збори?
– Якось я її бачила, – відповіла знахарка. – Я приходила до лежачої бабусі з діабетом, яка живе зі Свєтою на сусідній вулиці. Ми перестрілися на дорозі, і Свєта сказала, що голова в неї більше не крутиться. Нас тоді ще дід Панас бачив, із кутової хати…
Андрій швидко занотував собі й продовжив:
– І після того ви її не зустрічали? Ніхто не міг вас бачити разом?
– Ні.
– І вона не просила, щоб ви приймали в неї пологи?