Андрій спочатку зблід, бо зрозумів, наскільки плачевне в неї насправді фінансове становище, і згадав, як черство він тиснув на неї, набиваючи собі ціну й натякаючи на недостатність тих грошей, які вона йому заплатила. Кожен адвокат із власного досвіду знайомий зі скупістю клієнтів та їхньою звичкою спочатку перевіряти свого захисника на сопливість. Кожен другий б’є на жалість, божиться, що віддав адвокату останню сорочку, і тільки після того, як переконається в його (адвоката) незламності, починає діставати свої збереження, згадує про дачу, яку можна продати, чи про установи, де можна взяти позику. Андрій не відставав від інших представників своєї професії, і там, де вловлював запах додаткової наживи, вимикав честь, совість і всі супутні складові свого характеру. Якщо не хочеш залишитися коло розбитих ночов, інакше не можна. Але тепер чомусь честь і совість ввімкнулися, забравши всю барву з його обличчя.
Та через кілька секунд шия почервоніла, а краватка почала нестерпно тиснути. Андрій усвідомив, що саме Лейла йому пропонує. Картини її плати заслали йому очі й не хотіли зникати, а він тим часом безпорадно відтягував краватку й белькотів:
– Я не розумію, про що ви говорите… У нас не встановлено інших форм оплати, крім грошової…
Лейла постояла з півхвилини, а потім розвернулася й пішла.
Андрій зняв бісову краватку, яка починала скидатися на ярмо, і кинув її на підлогу. Він потер обличчя двома долонями, ніби намагаючись змити з-перед очей непристойні образи, але це не допомогло. Він пішов до дверей, закрив їх на ключ, щоб ніхто не застав його в такому непоказному стані, і до кінця дня просидів у своєму кріслі, втупившись у стіну.
Він був певен, що тепер Лейла сюди повернеться нескоро, а коли повернеться, то буде холоднішою за снігову бабу. І нащо він патякав їй про додаткову плату, коли того, що вона вже заплатила, цілком би вистачило? Вони прекрасно співпрацювали б далі, він би й далі потай милувався нею, а там, може…
І нащо він спасував у відповідальний момент, коли перед ним відкрилася перспектива втілити в життя свої хоч і примарні, але досить відчутні, нав’язливі, конкретні бажання? Чи ж він не думав про неї постійно, починаючи з тої миті, як зустрів? І чи ж не ідіот він, коли, сам того не відаючи, створив безвихідну для дівчини ситуацію, що вона сама прийшла до нього, а потім придурився макакою й почав кривлятися перед нею?
Він не міг викинути її з голови, але так вийшло, що мало не власноруч викинув зі свого кабінету.
Він не міг пробачити їй її сил, які вона так швидко в собі відшукала, щоб піти на компромісний для всіх крок, і заскочила його цим зненацька. І не міг пробачити собі своєї слабкості, яка перешкодила йому так само швидко зорієнтуватися. Тепер він, раз і назавжди злякавши і спровадивши від себе Лейлу, міг пишатися, чи то пак, мучитися своєю мужністю.
Уже по темному Андрій із краваткою в кишені і з каменем на душі зачинив двері своєї контори й пішов на стоянку. Підійшовши до своєї машини, він мало не підстрибнув: тут, на бетонній плиті, підклавши якусь дошку, сиділа Лейла й мовчки дивилася на нього своїм прямим, рішучим поглядом.
Цього разу Андрій не вагався. Він підійшов до неї.
– Нам обом не завадить нарешті щось поїсти.
Лейла встала. Більше не було вимовлено ні слова про їхні плани, але обоє знали, що угоду укладено.
20
Коли свекруха лиха – це класика. Коли вона лагідна – це пісня. Коли ж вона стримано-ввічлива та холодно-привітна, коли говорить не більше й не менше за те, що від неї вимагає статус недільної матері, – немов робот, навчений гарних манер, – то це пауза. Пауза між сном і реальністю, коли ще не розумієш, хто ти є і де ти є. Пауза від одного подиху до наступного, коли в легенях уже немає повітря. Пауза, що затяглася до довжини цілого концерту.
Міла не була справжньою невісткою, але ж пані Тамара цього не знала і вчащала до неї з візитами ввічливості.
Вона приходила зазвичай удень, коли Славка не було вдома, приносила із собою тістечка чи інші гостинці та чекала, щоб Міла почастувала її чаєм, присмаченим розповідями про себе та про їхнє зі Славком життя. Та пані Тамара намагалася взяти Мілу не душевністю, а натиском на її почуття невістчиного обов’язку догоджати їй як свекрусі. І, судячи з усього, вона намагалася довідатися від Міли те, чого Славко їй повідомляти не хотів.
Мілі ж і не треба було здогадуватися про свекрушині наміри, щоб триматися замкнено й насторожено. Це була та сама вищість розуму й статусу, яка від першої ж зустрічі зі Славком примушувала її зіщулюватися й ховатися в мушлю. Проте, якщо Славко при цьому був ненав’язливо люб’язним та щирим, то його мати просто випромінювала царську манірність та зверхність. Якщо зі Славком Міла почувалася хоч і примітивною, та людиною, то з пані Тамарою вона почувалася комахою, яка навіть щоб писнути, має питати дозволу.