Мокрого собаку Славко більше у вітальні не помічав. Натомість там з’явився олень з оленятком.
Мілині черевики біля входу Славка остаточно доконали. Одного дня він замотав їх у пакет для сміття й виніс із дому, натомість поставив біля порога пару чепурненьких балеток. Після цього хлопець навмисне не зачіпав тему взуття, щоб Міла не почувалася незручно, але для себе з втіхою підмітив, що дівчина купила собі під них нову сумку.
Наближалося літо, усе навкруги пробуджувалося й буяло. І здавалося, Міла також трохи очуняла від свого оціпеніння. Вона вже не так затискалася в присутності Славка, могла з ним поговорити й порозпитувати, як просувається його справа. Він їй розповідав, помічаючи в ній щирий інтерес, і навіть обіцяв колись, коли діло налагодиться, повести її до свого бістро на екскурсію.
Вони жили тихо, мирно й злагоджено. Але зовнішній мир усе одно не міг повністю приховати від Славкового розважливого ока внутрішню тугу, яку виношувала в собі Міла, як рідну дитину. Як дитину, вона її ростила, і як дитину, ховала від сторонніх очей. Іноді Славку навіть здавалося, що переміни на краще в її поведінці – то лише своєрідне намагання догодити йому, не затьмарювати йому життя своїми проблемами, зовнішня мішура, яка чим пишніша стає ззовні, тим більші прикрощі всередині приховує. Він намагався був поміркувати, як цьому можна зарадити, але ресторанчик забирав увесь його час, усю увагу і всі сили. Надто довгоочікуваним і вистражданим він був для хлопця, щоб тепер відволікатися.
21
Якби мене хтось змусив учитися – їй-богу, я був би двієчником! За десятибальною системою. А за дисципліну, себто за поведінку, ніхто б мені і півкілка не поставив. Ну, не народжений я для дотримання чіткого розпорядку! Хоча а для чого взагалі народжений?
Міла днями нудилася, переходячи від вікна до вікна, від холодильника до плити, від мийки до своєї ганчірки з вишивкою, і змушувала нудитися мене.
Я, як чесний білий, зціпивши зуби, дотримувався домовленості із Сьомим – нічого не затівав, а лише спостерігав.
День, два, тиждень – і починали труситися руки. Місяць – і вже з вух дим ішов.
У нас із моєю підопічною виявилася спільна проблема: обоє мучилися, і обоє не знали, як цьому зарадити. Та в Міли хоч було на що відволіктися: ті самі каструлі, та сама псина з кольорових ниток, врешті – батькам благовірного час від часу клепку вправити… У мене ж, крім монетного двору, ніяких розваг.
Монетний двір поповнювався справно, і я переконався в тому, що в моїх кишенях вмістилася б і пара-трійка китів. Золотих монет досі було незрівнянно більше, ніж срібних, але постійно довбаючись у тих копійках, я помітив, що режим виробництва змінився: срібні почали з’являтися жвавіше, золоті – трохи рідше. Що б це могло означати?
Коли я почав задумуватися, а чи не чкурнути мені знову кудись подалі, – хоч ненадовго, – у мене зненацька з’явився компаньйон. Звісно, босий.
Той білявий хлопець одного прекрасного дня просто заплив на кухню і присів на спинку дивана, спостерігаючи, як Славко вчить Мілу готувати каву-лате.
– Агов, то я вже не Робінзон! – привітав я його радісним вигуком. – Пацан, ти й не уявляєш собі, як ти вчасно з’явився!
– То ти з’явився, друже! – виправив мене білявий і посмикав окуляри на своєму носі. – Я тут, узагалі-то, живу. Тож, як то кажуть, ласкаво просимо!
Він, здається, також радий був компанії і прийняв мене до свого середовища проживання з відкритими обіймами.
На вигляд хлопчина був не старший за мене, хоча те враження було хибним, адже Славкові вісімнадцять стукнуло чи не в минулому сторіччі. Славків обліковець (коротко – Другий) був високий і худий, мав пряме біляве волосся, що лізло йому в очі (чи не тому йому ще й окуляри на носа вчепили?), знав безліч усякої всячини з людського світу (весь у хазяїна!), а також, як я пізніше довідався, був серед місцевих обліковців кимось на кшталт психотерапевта. Він знав обліковців майже всіх мешканців Славкового під’їзду (дев’ять поверхів, панове!), усіх Славкових знайомих і родичів, які жили в цьому місті, а також тих, які жили в інших, але деколи навідувалися сюди. Тож, на відміну від мене, Другий значно частіше спілкувався з одноплемінниками, міг робити певні висновки й ділитися ними з усіма охочими.
– Слухай, а ти задумувався колись, – спитав я його, коли ми за звичкою крутилися на місці збору, тобто на кухонному дивані, – щоб скооперуватися з обліковцями Славкових батьків і спробувати розгребти все те лайно, яке вони круг себе накопали?