Моя жага дії вилазила з усіх щілин, тому я нічого не міг із собою зробити, щоб не зачепити цим Другого, який однозначно знав і вмів більше.
– І як ми, по-твоєму, мусимо те лайно розгрібати? – Другий, схоже, не поділяв моїх поривів. – Нам що, їм на голови по каменюці скинути, щоб вибити звідти всі дурощі? Чи монетами закидати, щоб порозумнішали?
– Я, взагалі-то, думав, що ти мені й підкажеш, як це можна зробити, – розчаровано буркнув я.
– Не підкажу, не знаю! – прямо відказав Другий. – Як на мене, не обліковця то діло – втручатися в людські справи! Для кого що воно змінить? Для них чи для нас?
– Може, і змінить! – заявив я. – Чи чого ми тоді коло них тирлуємося?
– А може, це вони коло нас тирлуються? – поділився своєю теорією Другий. – Чого ти думаєш, що ми – їхні придатки? Може, це вони нам щось винні, а не ми їм?
Я був уражений, бо з того боку ніколи це діло не розглядав. Чому я справді вирішив, що мушу для них щось робити?
– Ось дивись: ти вже збираєш для підопічного монети, чи не так? – продовжував думку Другий. – А що він робить для тебе? Мусить же бути якийсь взаємообмін! Як ти гадаєш?
– Я поки що ніяк не гадаю! – відрізав я, бо знову мені обрубували крила. – До цього часу я намагався не гадати, а діяти!
– Ну, добре! – примирливо відповів Другий, помітивши, що в мене й так голова заморочена. – Не будемо більше сперечатися. Крім того, – додав він, протираючи окуляри (дивний жест для обліковця, якому вони на біса треба!), – навіть якби я захотів скооперуватися зі Славковими батьками, то не зміг би: я їх не бачу.
Оце тобі на! Усіх бачить, а батьків підопічного не бачить!
– Як так може бути?
– А як – просто! – зі знанням діла відповів Другий. – Славко ж із ними в поганих відносинах, тому я їх і не бачу.
Я аж рота роззявив.
– Згадай, коли ми з тобою зустрілися? – підводив мене до ясності. – Коли Славко з Мілою налагодили контакт. Подружилися.
То он воно як! Ну я й телепень, що сам до цього не додумався! Чиїх обліковців я міг бачити в Розлогому? Лейлиного й Серафиминого – тих, із ким Міла могла хоч якось порозумітися. А з іншими що? А шиш на паличці!
При згадці про Третю щось у мені зіщулилося й майже заболіло. Як вона там поживає? Що новенького в неї? Чи не забула мене?
– Щось ти, друже, похнюпився! – одразу підмітив Другий зміну мого настрою. – Ти не переймайся! Навпаки, радіти маєш, що не мусиш надриватися!
Він списав мій смуток на крах світогляду. Я йому й не перечив. Хіба ж скажеш йому, що я сумую за собі подібною? Курям на сміх! Не зрозуміє.
– То що, думаєш, ми не можемо впливати на життя підопічних? – в’яло буркнув я.
– Та хто знає! – отримав філософську відповідь. – Може, і можемо, але чи воно нам треба?
22
Коли подзвонили у двері, Міла подумала, що це знову свекруха прийшла її підбурювати вкрутити гайки Славку. Дівчина налаштувалася на довгу дискусію, та, відчинивши двері, забула й найпростіші слова. На порозі стояла Поля з чорним пакетом із написом «Босс» та посмішкою від вуха до вуха.
– Ну, як тут поживає моя сестричка? – з перебільшеною душевністю почала заливати вона, обіймаючи й цілуючи Мілу. – Сто років тебе не чули, не бачили, уже й хвилюватися почали! Хоч би раз подзвонила! Чи загордилася зовсім?
З часу переїзду до Славка Міла дзвонила мамі з півдесятка разів, але Надька або «скидала» з’єднання, або брала слухавку на кілька секунд, щоб повідомити, що вона дуже зайнята, мовляв, пізніше зідзвонимося. Найбільше Міла переймалася за Соньку, бо не дуже вірила, що Надька з Полею приділятимуть їй достатньо уваги. Але після кількох невдалих спроб поговорити з мамою вона вирішила, що, коли щось буде негаразд, вони самі зателефонують. Дзвонити безпосередньо Полі Міла чомусь не мала великого бажання.
– Що ти тут робиш? – запитала Міла неждану гостю, яка, не чекаючи запрошення, вмостилася на дивані у вітальні.
– Оце так привітала сестру, яку давно не бачила! – скривилася Поля, жадібно роззираючись довкола. – Ти б краще обідом нагодувала, а то ж сюди не близький світ добиратися, я ледве дихаю від утоми!
– Із Сонькою все гаразд? – стривожено спитала Міла, розігріваючи вчорашній фарширований перець.
– А? Так. Що з нею станеться, – буркнула молода мамця.
– Що ж тоді? Чому ти так раптом приїхала без попередження?
– Ну… е… Я в селі трохи напартачила й тепер не можу там залишатися. Я хочу знайти тут роботу й перебратися до міста.
Міла не стала допитуватися, що такого накоїла Поля. Неважко було здогадатися, що вона загуляла з одруженим чоловіком, а його дружина про це дізналася.