А розмова була розмазуванням нічого не вартісних відомостей по колу. От тільки неозброєним оком було помітно, що настрій в обох батьків чомусь був піднесеним.
Після вечері батько потягнув Славка «перекурити» на балкон і більш дружнім тоном, ніж від нього слід було очікувати, дав сину пораду:
– Ти хоч одразу не розлучайся! Почекай десь із півроку, бо твій дядько внюхається, що до чого, і відсудить у тебе спадщину.
Славко, хоч і був ошелешений, зреагував незворушно:
– Ти про що? Я не збирався розлучатися.
– Облиш! – вишкірився батько. – Та селючка не має ні пики, ні фігури, вдягається, як страшидло, і навіть говорити гарно не вміє! Ясно, що ви з нею далекі одне від одного, як небо і земля. І ти хочеш, щоб я повірив, що ти одружився з нею через почуття? – Батько скривився, наче на язик йому наклали полину. – Крім того… – понизив він голос і багатозначно глянув на сина, – я чув, що Злата повернулася додому.
При згадці того імені в Славка виникло враження, що його шкіра перетворюється на луску й починає кришитися, оголюючи нерви. Та він зібрав залишки холоднокровності, щоб рівно відповісти.
– Хай би що ти казав, – твердо заявив він чи то батькові, чи то самому собі, – Міла буде моєю дружиною доти, доки сама від мене не піде!
Тим часом мати у вітальні пильно вдивлялася в Мілу. Та думала про своє й всміхалася їй.
Дівчина знала, що пані Тамара намагалася відновити контакт із сином: вона кілька разів обідала зі Славком у його ресторані, пороздавала його візитівки своїм подругам, а ще намагалася переконати і чоловіка, і сина відновити спілкування. Ця вечеря, можна сказати, була її великим досягненням. Тому, незважаючи ні на що, Міла їй усміхалася щиро й відкрито.
Мати теж трохи подумала про своє, а потім, немов капітулюючи, закинула голову на підголів’я дивана, на якому сиділа.
– Я бачу, від вас обох годі чекати якоїсь розсудливості, – тихо мовила вона, наче сподіваючись, що Міла її не почує. – Єдине, що мене втішає – що поряд із сином є людина, здатна його зрозуміти й підтримати. Якби я побачила, що ти вийшла за Славка із корисливих мотивів, я б тебе згноїла! А так я можу втішатися хоч тим, що ти його любиш і дбаєш про нього…
Коли батьки пішли, Міла мало не розридалася. Хіба ж її матері є діло до того, чи любить хтось її дочку, чи розуміє хтось її, чи підтримує?
Добре, що Славко пішов із дому десь провітритися. Міла останнім часом зробилася такою тонкосльозою, що їй за себе було соромно.
На цьому батьківський день не завершився. Серед ночі Мілі подзвонила її мама і «з порога» почала кричати так, що доводилося трубку від вуха відставляти.
– Поля втекла! – верещала Надька, не даючи Мілі часу осмислити почуте. – Подалася до Києва шукати собі кращої долі з якимось Коляном, якого я ніколи і в очі не бачила! А малу покинула на мене!
– Я навіть не знаю… – почала занепокоєна Міла, але Надька не дала їй договорити:
– Вона ж приїжджала до тебе просити допомоги! Якою ж це треба бути черствою, щоб вигнати на вулицю власну сестру? Ну, а тепер маєш! Що, задоволена?
Поки Надька виміщала на ній свою злість, Міла намагалася зібратися з думками.
– Мамо, я приїду, допоможу із Сонькою, – запропонувала вона.
– О, не хвилюйся! – відрізала Надька. – Тепер у мене багато вільного часу, бо ж Борис мене покинув! А що, кому потрібна вимотана дитиною, знервована, неприбрана бабенція, якій і вечерю приготувати ніколи?
Кожне слово було розраховане на те, щоб прибити Мілу до землі і змусити почуватися винною за все, що стається на одному з нею континенті. Надька не уявляла собі, що цієї мети було досягнуто вже одним її тоном.
– Значить так! – продовжувала вона. – У мене мало грошей на рахунку, тому скажу коротко: тепер у мене повно часу на Соньку, і ти мені тут не потрібна. Мені потрібні гроші! Бо картку, на яку приходять дитячі гроші, Поля захопила із собою. Тож якщо в тебе є хоч трохи совісті, будь ласкава, трусни трохи свого чоловіка на щомісячне утримання для племінниці! І прошу тебе, давай так, щоб до кінця тижня!
Надька кинула слухавку.
Міла довго ще дивилася на телефон, марно очікуючи звідти повідомлення про те, що все це – невдалий розіграш.
26
Міла встала рано, бо треба було зібратися до Ростикового приходу. Їсти не хотілося, тому вона зварила дві порції кави – Славко перед роботою теж нічого не їв.
З коридору почулися звуки кроків. На Мілин великий подив, ноги виявилися не Славкові.
До вітальні, кутаючись у Славків халат, сонно запливла Злата. Навіть розтріпана, невиспана й ненафарбована, вона виглядала шикарно, бо щедра природна врода відсвічувала в ній здоров’ям і безтурботністю.