27
Зробивши кілька кроків, Міла відчула неймовірну легкість і дивну пустоту. Зник кудись її біль, зникли лещата на серці та дзвін у голові. Спочатку вона подумала, що й почуття всі зникли, але потім збагнула, що вони неначе трансформувалися у щось іншого рівня. Зникла тілесна обтяжливість тих почуттів, натомість з’явилося більше їх розуміння.
– Зачекай, не йди! – вигукнув хтось за її спиною.
Дівчина озирнулася й побачила натовп, що тісним колом обступив карету «швидкої допомоги». Хтось говорив із міліціонером, який щось записував, двоє чоловіків заштовхували до машини ноші з тілом, інші просто дивилися на це все. На фоні того пістрявого натовпу виділявся дивний тип, який, на Мілину думку, і звернувся до неї. Його білі сорочка та штани були б типовим літнім вбранням, якби він стояв на пляжі в приморському місті. Його зачіска могла б видатися звичайним вибриком метросексуала, якби не химерний білий капелюшок, який ні в які стилістичні ворота не ліз. Забагато «якби». А босі ноги на холодному асфальті взагалі заганяли в ступор.
– Ти хто такий? – запитала його Міла.
– Я – твій обліковець, – відповів той. Він стояв, посмикуючись, ніби розривався між бажанням підійти ближче та необхідністю повернутися до машини «швидкої». – І я благаю тебе повернутися! Ти ще не мусиш іти!
Міла прислухалася до себе.
– Я не мушу, – сказала вона. – Я хочу.
– Невже ти не бачиш, що ти ще маєш пожити? – благально скинув він руки, а на обличчі проступив розпач.
Він крутився туди-сюди, боячись проґавити «швидку» і в той же час намагаючись не дати Мілі піти. Їй навіть привиділося, що він зараз заплаче, але чомусь вона знала, що він плакати не може.
І вона вже не може. І це головне. Приклавши руку до серця в мовчазному вибаченні, Міла повільно відходила він нього.
– Залиш її мені! – промовив до білого схожий на нього босий чоловік, з таким же дивним капелюшком на голові, тільки все на ньому було сіре. – Так буде краще.
Він підійшов до Міли й пішов поруч із нею.
Якось непомітно на землю впав туман, огорнувши собою і будинки, і дорогу, і навіть саму темноту.
Дівчина ішла й роздивлялася свого супроводжувача, а він мовчки розглядав її.
– А ти теж обліковець? – нарешті запитала вона його.
– Я – ні. Мене звуть Сорой, я із сірих. І ти, між іншим, тепер також.
Міла глянула на себе. Вона була вдягнена в сіру пряму сукню по самі п’яти, яка нагадувала священицьку сутану. Піднявши руки до голови, вона намацала там щось легке й цупке. За логікою, це й був сірий капелюшок.
– Це символ того, що хтось є вищим за нас? – припустила Міла.
– Ні. Це наочна демонстрація того, що кожен із нас тут має тягар, який і тримає нас серед сірих. Це наша стеля, через нього ми не можемо піднятися вище.
– І тут тягарі! Де ж від них сховатися? – втомлено вигукнула вона. – І які ж у вас тягарі?
– Бачиш, сірі – це ті, хто прожили своє життя як люди, – почав роз’яснювати Сорой. – Але навіть позбавившись життя, вони не змогли облишити свої людські тягарі. Зазвичай це страх за когось із близьких, кого ми не можемо покинути, чия подальша доля видається нам непевною.
– Така собі фобія невизначеності? А в тебе також є своя фобія?
– Аякже, – зітхнув Сорой, – інакше я не був би сірим.
– А за кого ти переживаєш?
– Моя дружина досі спить із моєю фотографією під подушкою. А вже два роки минуло, як вона мене поховала.
Сорой зупинився й примусив Мілу озирнутися навкруги. Вони все ще були серед туману, але він уже видавався не аморфною завісою в повітрі, а відчутним і оформленим середовищем існування. І зусібіч оточені сірими, які зграями, парами чи поодинці сновигали туди-сюди, були зайняті собою й не звертали ні на кого уваги.
– А он той чоловік ліворуч, – продовжив Сорой, – не може заспокоїтися через свого третього сина, який покинув батьківський дім і так туди й не повернувся. А бачиш он там того діда? Він непокоїться за внука, якого, як він вважає, кинув у тому світі геть самого. Хоча він молодий, здоровий, цілеспрямований хлопчина, ще й при живих батьках…
Міла придивилася уважніше. Риси обличчя, очі та статура видалися їй знайомими.
Знав би Славко, що його дід тут застряг, то, може, мав би совість та облишив поводити себе, як загнаний тарган, який воює за свою сірникову коробку!
А Шрам, якби знав, що його батько чекає тут, поки він візьметься за розум, чи полишив би пливти за течією?
Раптом Мілу осінила думка:
– Може, я знайду тут і свою бабусю?
– Ні, не знайдеш. – Сорой похитав головою. – Навіть якщо вона зараз серед сірих, ти її не зможеш побачити. Принаймні на цьому рівні.