– А на інших рівнях? – вхопилася дівчина за те уточнення.
– Не знаю. Ніхто не знає, що чекає на вищому рівні. Так було, і так буде.
– І що ж ви робите? – намагалася докопатися Міла до суті її теперішньої іпостасі.
– Чекаємо звільнення, як ти висловилася, від своїх фобій. А поки що ми можемо робити лише дві речі: спостерігати й опікуватися білими.
– Ой, я бачила одного білого! Він назвався моїм обліковцем. А вони – це люди без тягарів? Бо той хлопець був якийсь інакший, не схожий на тебе.
– Так, білі – інакші. Білі – це ненароджені діти. Ті, яким не дали народитися. Вони не були ще сформованими людьми, вони ще не жили, тому не мають пам’яті і їм нема за кого турбуватися. Досягши потрібного рівня рівноваги, білі повертаються на землю. Цим вони відрізняються від сірих. Але вони також мають свої тягарі.
– А що ж їх може гнітити, коли вони ще й не пожили? – здивувалася Міла.
– Образа. Страх. Відчуття нікчемності та непотрібності. Усе це – їхні тягарі, від яких вони мусять звільнитися, перш ніж отримають другий шанс.
– А чому їх називають обліковцями?
– Бо вони ведуть облік життя дорослих людей.
Міла опустила голову й задумалася, згадуючи, як білий хлопець умовляв її не йти. Бідолаха, як він хотів, щоб вона ще пожила, а сам же навіть народитися не встиг!
– Ні, ти маєш незвичайного білого, – сказав Сорой так, наче міг читати думки. – Оцей якраз народитися встиг. Він прийшов до нас у семимісячному віці. Зазвичай народжені діти йдуть далі, але цього вище за нас не пропустили. Його божевільна мамка вистрибнула з вікна своєї квартири, а він поповз за нею. Цього не мало статися. Він би виріс у своєї бабусі, оточений любов’ю й увагою, а його мамка стала б сірою і спостерігала б звідси за ним крізь пальці своїх босих ніг…
Міла тільки зараз помітила Сороєву босоту.
– А ваші босі ноги означають, що ви можете спуститися назад?
– Наші босі ноги означають, що ми вже відірвані від життя, ми вже йому не належимо й не маємо з ним точок дотику. Нас не можуть побачити чи почути. І ми ніяким чином не можемо вплинути на те, що існує на землі.
Міла глянула на свої ноги, взуті в балетки, і питально поглянула на Сороя. Вона була єдиною взутою тут примарою. Той зрозумів її питання й кивком запропонував їй іти за ним.
Міла аж здригнулася, коли побачила, куди він її привів. Невелика кімнатка, облицьована кахлями, була нашпигована всілякими апаратами, які світилися, стиха шаруділи й пищали, а серед них одиноко втулилося ліжко з тілом. За маскою й клубком дротів важко було впізнати, хто то лежить, але Мілі пізнавати не було потреби.
Над тілом сидів той чорнявий юнак у всьому білому й тримав свою долоню на закритих очах дівчини.
– Що то він таке робить? – перелякано пробелькотіла Міла.
– Він не випускає з тебе життя, – відказав Сорой, відходячи вбік. – Ти не живеш, але поки він там, ти й не вмираєш.
– То моє тіло ще не вмерло? Але чому ж я тоді вже з вами?
– Бо ти не схотіла там лишатися, – пояснив Сорой. – А він чомусь схотів притримати для тебе можливість повернутися.
Міла якийсь час мовчки стояла й дивилася на того дивного обліковця. Він сидів над тілом, як особистий охоронець, праву руку тримаючи на очах лежачої дівчини, лівою ж перекладав зі стосика в стосик купку монет. Коли хлопець поглянув на неї, Міла підійшла ближче.
– А що це в тебе за купи монет? – поцікавилася вона, ставши біля стіни так, щоб не торкатися свого тіла.
– Срібні – це твої радості, – відказав обліковець, – золоті – це твої болі й печалі.
– То я – золотий багатій? – сумно посміхнулася Міла, помітивши з півмішка золота, що валялося біля ліжка. – Навіщо ж ти мене тримаєш? Ти ж сам бачиш – там у мене були самі нещастя. Чи я мушу ще більше розбагатіти на золото?
Хлопець покрутив у руці срібну копійку й благально подивився їй у примарні очі.
– Там у тебе буде можливість назбирати ще трохи срібла, – відказав він.
– Ти ж не знаєш, що мене там чекає! – вигукнула Міла. – Може, я все життя совковими лопатами гребтиму тобі золото! – Вона схлипнула, поникла й прошепотіла: – Я не хочу більше. Невідомо, скільки мені доведеться ще терпіти оте життя, а тобі доведеться терпіти своє оце. Ти вже здійснив свою місію, зібрав мої монети, тепер у тебе є шанс піти. Чи ж ти не хочеш довідатися, хто ти є?
– Хочу, дуже хочу! – із серцем відповів білий. – Але я ще потерплю. Бо ще більше хочу, щоб і ти ще потерпіла. Я не знаю, чи стане твоя срібна купа більшою, але я хочу дати їй змогу поповнитися.
– Тобі потрібно врівноважити золото зі сріблом? – шукала Міла пояснення його діям.