– Після візиту Серафими я захотів хоч раз побачити дочку, – пояснив Ян. – Здалеку. Саме тому я й приїхав. Але добрі люди в селі розповіли мені, що сталося із Серафимою, і порадили знайти тебе.
Андрій здогадувався, що «добрими людьми», певно, була одна з тих жінок-односельчанок, до яких він навідувався, щоб зібрати відомості про Серафиму й знайти собі свідків.
Ян тим часом дістав дві пачки грошей у євро й поклав перед адвокатом.
– Оце тобі за те, – підсунув він одну пачку, – щоб від Серафими протягом кількох днів забрали лапи. А це за те, – підсунув другу, – щоб ті виродки відповіли по закону. За незаконне ув’язнення, незаконні методи слідства й за те, що на рівному місці ледь не залишили мою дитину сиротою! Я ж міг про це навіть ніколи не дізнатися!
– Перше я вам можу обіцяти, – прямо відповів Андрій. – Друге – ні.
– Зроби все від тебе залежне. Якщо не вийде по закону, – очі барона хижо зблиснули, – то зроблю по-своєму.
Серафима витріщилася на адвоката, який із незрозумілим ентузіазмом походжав перед нею.
– Домовимося так, – командним тоном заявив він. – Ви відмовляєтеся від того прихвосня, якого вам підсунули в якості захисника, на будь-яку зустріч погоджуєтеся тільки в моїй присутності й розказуєте слідчому під протокол, де ви були десятого й одинадцятого грудня!
– Я на все згодна, крім останнього, – втомлено відповіла жінка. Скільки ж можна торочити цьому адвокату одне й те саме? Його наполегливість, звісно, заслуговує на повагу, але є речі, через які переступати не можна. Навіть для свого порятунку.
– Тоді ви надовго сядете в тюрму, – закинув їй Андрій, – а Яну доведеться забрати Лейлу до себе.
Серафима схопилася з місця, як обпечена, та вчепилася адвокату в піджак.
– Що ви таке кажете? – забитим голосом прохрипіла вона.
– Чи ж ви для того ховали Лейлу все її життя від того Яна, – провадив своє Андрій, потроху приборкуючи її та звільняючись від її рук, – щоб тепер залишити її ще й без матері? Подумайте, чи варта шкурка вичинки?..
Серафима думала про це, скільки себе пам’ятала.
Думала, чи варто чималий шматок свого життя витрачати на навчання в медичному, чи їй вистачить і того, чого її навчила баба? Чи варто віддаватися пристрасті до молодого надзвичайно привабливого цигана, чи зробити із себе кладовище для почуттів? Чи закінчити навчання й стати лікарем, чи таки не відбирати життя в того створіння, яке билося в неї під серцем? Чи зробити свою дитину байстрюком, чи дати їй сім’ю, хоч і за циганськими законами? Чи терпіти далі зверхнє ставлення до себе, чужі й незрозумілі циганські звичаї, чи взяти маленьку Лялю і, незважаючи на другу вагітність, втекти куди подалі? Чи після того, як циганські брати організували на неї лови й ганебно повернули до чоловіка, змиритися з долею? Змиритися з тим, що особисто до неї циганам байдуже – котись, чужинко, на всі чотири сторони! – але вони ніколи не віддадуть своїх дітей? Чи покинути дворічну дочку та другу дитину, яка от-от мала народитися, і тікати самій, чи таки продовжувати спроби витягти звідти й дітей? А як впіймають – падати в ноги чоловіку й благати заради всього святого дати і їй хоч шматочок щастя і хоч трохи свободи? Чи зрозуміти його натяк, щоб, якщо народиться хлопчик, залишити йому сина, а собі забрати дочку й тікати за три царства – тільки так, щоб родичі не знайшли?
А потім, з року в рік, дивлячись на красуню-доньку, дозволяти собі хоч іноді згадувати сина? Чи з’їздити нишком подивитися на нього, коли він – диво з див! – пішов до школи? А потім хоч раз на рік, ховаючись за кущами, п’ять хвилин спостерігати за живим чорнявим хлопцем, який ніколи не назве її мамою, але ніколи не перестане бути її сином? Чи встрибнути – якраз у день народження дочки – до машини випадкового клієнта, який саме їхав відвозити внуків, що жили в одному місті з її сином, щоб чи не востаннє побачити свого хлопчика перед тим, як він закінчить школу й вона загубить його слід? Чи, впіймавшись Яну попід школою, стрімголов тікати, дряпаючись і кусаючись, як дика кішка, чи поговорити, як цивілізовані люди, розпитати про сина, розказати про доньку? Чи дати обіцянку не шукати більше зустрічей із сином в обмін на його обіцянку не шукати зустрічей із дочкою? Чи прийняти його допомогу на Лейлине навчання?
Якось Серафима, думаючи, що в них із дочкою нарешті все починає налагоджуватися, купила лимонад, спекла торт і чекала на Лейлине повернення. Коли ж дочка прийшла додому, то тільки злісно закинула черевики до кутка і, навіть не глянувши на святковий стіл, замкнулася в себе в кімнаті.