По суті, вона виїжджала звідси й покидала Андрія. Але зараз їй ніколи було про це задумуватися. Натомість Андрій, якщо й задумувався, то не показував цього. Він стояв, притулившись до стіни зі схрещеними на грудях руками, і спостерігав за Лейлиним метушінням.
– Хочеш почути шедевр слідчо-оперативної думки? – спитав він, намагаючись наповнити простір хоч якимись словами. – Їхня нова версія виглядає приблизно так: Сидоренко Тарас, на прізвисько Шрам, десятого грудня минулого року близько двадцять третьої години прийшов у Верхні Лози забирати свою «цивільну тещу». На його переконання, вона була в Полуботок Світлани, надаючи їй допомогу в галузі народної медицини. Прийшовши до хати Полуботок Світлани, він виявив, що у вікнах не світиться, лише в одному вікні було помітно тьмяне світло, як від телевізора, але вхідні двері були відчинені навстіж. Зайшовши досередини, Сидоренко помітив, що скрізь безладно розкидані речі, і подумав, що до хати залізли злодії. Він про всяк випадок дістав ножа, який мав при собі, і пішов перевіряти наступні кімнати. Там було тихо й темно. Коли хтось зненацька схопив його ззаду за руку, він, подумавши, що то злодій, ударив його ножем, а ввімкнувши світло, побачив, що то Полуботок Світлана. Зрозумівши, що він її вбив, Сидоренко перелякався і втік.
У Лейли аж очі на лоба полізли від таких вигадок. У це міг би повірити хто завгодно, лише не вона. Лейла Шрама добре знала: він би не поперся зустрічати Серафиму вночі в мороз, не поліз би туди, де підозрював небезпеку, а якщо ненароком накоїв би щось таке жахливе, то наступного ж дня Лейла в нього на пиці все це прочитала б.
– Він же цього не робив! – вигукнула вона, покинувши свої пакунки.
– Може, і не робив, – стенув плечима Андрій. – Але підпис свій під зізнанням поставив. І навіть ти можеш поручитися за нього лише з дев’ятої до десятої години десятого числа, тому він – вигідний підозрюваний.
Лейла помітно занепокоїлася.
– Ти можеш йому якось допомогти?
– Слухай! – не витримав адвокат. – Допомагати заради тебе твоїй матері – це, нехай буде, еротика. А допомагати заради тебе твоєму колишньому коханцю – це вже збочення!
– Але ж у нього зовсім нікого немає, щоб йому допомогти!
– Я в цьому не винен! – відрізав Андрій.
Лейла й сама розуміла, що це вже не їхній клопіт, і потроху почала визбирувати те, що не дозбирала.
– Що йому світить? – в’яло поцікавилася вона, відновивши процес пакування.
– Слідчі вибудовують версію вбивства внаслідок перевищення меж необхідної оборони. Якщо «танцюватиме» так, як йому скажуть – до двох років позбавлення волі. Цілком імовірно – умовно.
Тут до дівчини дійшов очевидний висновок:
– Виходить, що справжній вбивця так і гулятиме десь селом?
Андрій на це міг тільки зітхнути.
– Ти й не здогадуєшся, скільки невикритих справжніх злочинців гуляє навкруги!
Лейла розуміла, що це не пустопорожні слова, а знання, які незмінно супроводжували правозахисника в його роботі.
– Як ти можеш це терпіти? – з жалем у голосі запитала вона.
– Можу, – зітхнув Андрій. Потім якось дивно глянув на Лейлу й уточнив: – Міг, доки не було вибору. А тепер уже не хочу. Колишній одногрупник знайшов для мене місце в корпорації, де він працює, тому через тиждень я лечу до Берліна на співбесіду. Якщо пощастить, почну все з чистого аркуша.
Почувши це, дівчина заледве стримала себе, щоб не покинути свої збори та не вчепитися Андрію в сорочку. Тільки тепер до неї дійшло, що все! Вона зараз спакується й поїде з цього дому і з його життя. А ще трохи – і спакується він та поїде кудись до чортів на виступці, де навіть спогади його не дістануть.
Та Лейла із самого початку знала, що так воно й буде, тож нíчого зараз розводити сентименти. Вона лише скупо прокоментувала його останні слова:
– Почати з чистого аркуша – це страшно.
Андрій, побачивши, що це й усе, чого від Лейли дочекається, повернувся до виходу.
– Не страшніше, ніж тягнути гуму, яка здушує тобі шию, – відповів він, перш ніж зникнути з поля її зору.
Перший день після повернення додому Лейла присвятила матері. Вона вмостила її на диван перед телевізором із суворою забороною вставати, прибрала в хаті та приготувала святкову вечерю. Час від часу дівчина припиняла свою діяльність, щоб зазирнути до кімнати й тихцем перевірити, як там Серафима. Вона стояла кілька хвилин, непомітно радіючи її поверненню, або підходила до дивана й обіймала матір.
– Таке враження, що ти мене з того світу повернула! – дивувалася Серафима такій доччиній ніжності.