– А хіба ж ні? – цілком серйозно відповідала дочка.
Другий день Лейла провела в Міли, яка також повернулася з іншого світу, але вже в прямому значенні.
– Слухай! – допитувалася Лейла. – А ти бачила там яскраве світло, янголів, може, відчувала мир і блаженство?
– Якщо й бачила світло, то тільки сіре, – без великого захоплення відповідала Міла. – І можу тобі сказати, що від своїх тягарів не заховаєшся навіть на тому світі.
Лейла хоч і не була там, де побувала Міла, проте, здавалося, розуміла, про що йдеться.
– Так, подруго! – зітхнула вона. – Ми з тобою трохи сьорбнули горя… І хоч як це образливо, але від наших бід земля не перестала крутитися!
– Ми ж не пупи землі! – відмахнулася Міла.
– Ми – ні, – погодилася Лейла. – А от вона – точно пуп! – показала на Соню. – Ти тільки поглянь, як Надька з нею носиться! Аж не віриться!..
Наступні два тижні Лейла втоптала стежину між маминою та Мілиною хатами. Вона приходила до Міли, коли Надька була на роботі, розважала її та малечу і дивом дивувалася, як Міла з розбитим серцем і покаліченим хребтом могла бути такою спокійною, та ще й примудрялася радіти якимось дрібницям? Мілиним хребтом Лейла перейнялася серйозно та все вмовляла Мілу й Надю поїхати на обстеження, і навіть Серафиму втягла в ту агітаційну кампанію. Перейматися Мілиним серцем – так само, як і своїм – було пустопорожнім ділом, бо тут нічим не зарадиш.
Треба сказати, що Мілині справи Лейла вирішувала краще, ніж свої. Вона намагалася відновити підготовку до вступу і щось повторювати, але втовкти щось до голови стає значно важче, коли дізнаєшся, де в тебе серце.
Лейла ніколи не думала, що так сумуватиме за Андрієм. Коли вона жила в його квартирі, їй нібито було до нього байдуже. Коли від нього поїхала, то сама здивувалася, як їй його не вистачає. Але вона вдавала, що нічого не сталося.
А Серафима вдавала, що нічого не помічає, щоб не додавати дочці смутку…
Андрій приїхав опівдні, коли голови у всіх були ясними, а руки – зайнятими.
Серафима, перекинувшись із ним кількома ввічливими фразами, розсудливо пішла до магазину по хліб. Лейла у своєму старому светрі та з абияк зібраним волоссям не знала, куди дивитися – аби тільки не на нього. При денному світлі скромність сільського помешкання була надто очевидною.
Дівчина запропонувала чаю. Гість погодився. Вона відвернулася й заховала тремтячі руки з брудними від чищення картоплі нігтями.
– Я за тобою скучив! – сказав він, коли вона поквапливо ставила перед ним чашку.
Лейла швидко відвернулася до шафки, вдаючи, що шукає печиво.
Що вона могла відповісти? «Я теж за тобою скучила, давай я буду приїжджати до тебе, як дівчина за викликом, або ти будеш приїжджати до цього хліву»?
– Ти хоч іноді про нас думала? – спитав він, не дочекавшись від Лейли реакції.
Лейла опустила голову, застигнувши над тарілкою із солодким. Він підійшов до неї, і, узявши за плечі, обережно повернув до себе. Упіймавши її погляд, він ніби вдовольнився тією німою відповіддю. І відразу пішов ва-банк:
– Я переїжджаю до Німеччини. Їдьмо зі мною!
– Але ж… – Лейла не могла впіймати всіх думок, які враз застрибали в її голові. – Як я зможу? Що я буду там робити? Я ж навіть мови не знаю!
– Ці всі питання вирішуються достатньо просто, – упевнено заохочував її Андрій. – Закордонний паспорт і візу я тобі швидко зроблю. Мову зможеш вивчити протягом місяця, перебуваючи серед носіїв. А робитимеш там те саме, що й тут: даватимеш раду домівці. Того, що я зароблятиму, нам обом вистачить, у тебе не буде потреби батракувати на чорних роботах…
– Я не знаю! – у розпачі вигукнула Лейла. – Чесно, не знаю, що мені робити!
– Не хвилюйся, – заспокоював її Андрій, пригорнувши до себе. – Трохи подумай…
Основним ключем до її відповіді було усвідомлення, що їй під силу йому відмовити.
Так, вона за ним сумувала. Можливо, навіть була в нього закохана. Але уявити своє життя без нього вона могла. А от уявити життя без мами – ні.
Лейла не наважувалася про це думати й боялася зізнатися навіть самій собі, але без Серафими просто не знала, хто вона така. Не просто так дівчина кинулася всіма засобами витягати матір з-під слідства! Основною рушійною силою тут була не всеперемагаюча любов до рідної людини (хоча Лейла безмежно любила матір), і не відчуття дочірнього обов’язку перед своєю родителькою (хоча Лейла відчувала, що не піклуватися про матір – це плювати у власну персону), і навіть не бажання чинити так, як заведено (Лейла ж бо була в тому віці, коли чхати хочуть на те, як заведено в народі).
Основним було інше. При Серафимі вона була проклятущою циганкою – але дорогою дочкою, поганою ученицею в школі – але гарною помічницею повитухи із задатками лікаря, розпутницею в односельчан – але цивільною дружиною, яка привела мамі додому зятя, вигнанцем для однолітків – але гідною дружби й співчуття для однієї щирої душі. І Лейла боялася, що без Серафими не здатна бути ні дружиною, ні подругою, ні лікарем.