– Проблема в тому, – продовжив він, – що тепер, коли бачу красиву дівчину, не можу стримати відрази, уявляючи, що й вона всередині як сміттєзвалище. Коли ж я дивлюся на тебе, то немов бачу воду: прозору, чисту, справжню…
Славко взяв руку дружини й прохально дивився в її зморене обличчя. Мілі шкода було цього гарного хлопця, який якимось дивом опинився біля неї, але якому біля неї не місце.
– Але ж ти ніколи не відчуєш до мене того, що відчував до Злати! – заперечила вона.
– А ти навряд чи зможеш покохати мене так, як Ростика. Знаю. Між нами справді не було тієї спопеляючої пристрасті, яка змушує втратити голову й зазвичай прив’язує чоловіка й жінку одне до одного. Але мені здається, що ні ти, ні я на таку вже не здатні. З нас обох досить попелу… Ми ж навчилися одне одного терпіти, одне одного розуміти, одне одного потребувати. Якщо ми цим знехтуємо, то нам залишиться хіба що податися в монастир…
– Дякую. – Міла взяла Славкову руку й приклала собі до щоки. – Ти зробив для мене більше, ніж сам сподівався. Тепер я знаю, як воно, коли про тебе турбуються. Але тобі доведеться викручуватися самому. – Вона відпустила руку й трохи від’їхала назад. – Ми не кохаємо одне одного, і було б помилкою вдавати, що це не так. Хочеться сподіватися, що ми з тобою залишимося друзями. Але дружину тобі доведеться пошукати в іншому місці.
Славко був розбитий і розгублений. Це був чи не єдиний раз, коли він був розгублений більше за Мілу. Але в нього вистачило совісті, щоб більше з нею не сперечатися.
– Знаєш, – додала дівчина за мить, – це добре, що ти навчився з кимось уживатися! Тепер тобі не завадить повірити, що ти здатен ще когось любити…
Поки Мілі робили операцію, у лікарняному холі чекало троє. Славко нарізав кола попід стінами. Надя нерухомо сиділа на дивані, уже годину читаючи одну й ту саму сторінку якогось журналу. Третьою могла бути Лейла, але в цей час їй потрібно було з’явитися в університеті.
Третього вони не бачили.
Сорой умостився на спинці дивана, на якому сиділа Надя, і незмигно стежив за дверима – так, наче знав, що там зараз відбувається.
– Я знову невчасно? – запитала Міла в чорноволосого обліковця.
– Ні, тепер тобі вже час, – лагідно відповів той.
– То я тепер сіра?
Дівчина оглянула себе – на ній досі був її старий одяг. Вона не знала, ким є тепер, але знову відчувала вже знайому невагомість.
– Ні, серед сірих тобі не місце, – повідомив обліковець. – Тебе чекають деінде.
– А де? Що там далі?
– Я не знаю. Тобі доведеться з’ясовувати це самій. – Він показав на своє зібране чорне волосся – чудернацького капелюха там уже не було. – Тепер нам не по дорозі.
Міла повільно рушила вперед. Хлопець у білому попрямував у протилежному напрямку. Відійшовши трохи, він зупинився й вигукнув їй услід:
– Знаєш, а ти мала рацію! Монети потрібні були не тобі, а мені! Купи не зрівнялися, але помогли мені знайти рівновагу…
31
Лейла ще здалеку побачила дві постаті: строго вбрану літню жінку з квітами в руках та маленьку дівчинку в рожевому кожушку та великій пухнастій шапці з помпоном.
– Я плинесла Мілі квітоську! – почало щебетати дівчатко, коли вона наблизилася. – У неї день наложення!
– Так. – Лейла сумно подивилася на гранітну плиту на могилі. – Зараз би гуляли круглу дату. Ой! – раптом згадала вона й присіла до дівчинки. – І в тебе також день народження!
– Мені взе два локи! – гордо повідомила Соня.
– Вже така велика! І така розумна!
Лейла дістала із сумки шоколадку, зиркнула на Надю і, помітивши, що та не виявляє ознак незгоди, дала маленькій іменинниці.
– Я тебе вітаю! Рости ще більша і ще розумніша!
– Добле!
Поки Сонька в захваті крутила в руках кольоровий пакунок, Лейла присіла над могилою й поклала на неї три троянди.
Надя підійшла ближче, струсила сніг із пам’ятника й поклала три гвоздички.
– Як на іменини! – сумно посміхнулася вона. – А не на кладовище.
– Ми всі за нею сумуємо, – сказала Лейла. – Але ми не маємо права тужити й обтяжувати її перебування в іншому світі. Хай би де вона зараз була…
– Так, – погодилася Надя. – Мабуть, їй там краще.
Надя нишком стерла сльозу, яка з’явилася в кутику ока, і поспішила перемінити тему.
– А як твоє навчання? – звернулася вона до Лейли.
– Непогано, – мирно відповіла та. – Три семестри із середньою успішністю й без хвостів.
– Для медінституту це гарний результат, – погодилася Надя.
Славко довго не міг знайти потрібну могилу. Він був тут рік тому, і то в такому стані, який не поліпшує ані уваги, ані пам’яті. Врешті, добравшись до потрібного місця, він помітив, що не єдиний тут гість: біля надгробка навприсядки сиділа красива чорноволоса дівчина й задумливо гладила висічене на граніті Мілине обличчя.