— Отож «або кажи, або геть забирайся»? А що, можу й забратися.
Козак одвернувся. Матері його чорт, скаже — так скаже, не скаже — ну й біс із ним.
— Нумо, хлопче, мізкуй! Ти ж мене упізнав одразу, то згадуй, що люди кажуть!
— Найчастіше розповідають, як малого хлопця побили, а він плакав, бо шапку загубив, впала вона у провалля, а ти йому її повернув, та ще й повну золота.
— Брехня. Тобто брехня про золото, а все інше що було, те було, аж приємно згадати. — Дух подивився на Кирина і, бачачи, що козак нічого не розуміє, продовжив:
— Мізкуй, хлопче, мізкуй.
«Та до чого ж він веде?!»
— Начебто я нічого не губив…
— Нічого — можливо…
«Що він хоче сказати? Я загубив не щось? А… а когось? Невже і таке можливо?»
— Друзів! Товаришів! Побратимів! — і затнувся, побачивши духів вираз обличчя.
— Хто вмер, той вмер.
— То не крути!
— Двох жінок загубив ти, Бояне.
— Та вони ж самі від мене втекли.
— Ну то й що? Як гадаєш, що буде, коли помітять — одна з двох у вогні не горить, у воді не тоне, її не лише куля — шабля й та не бере! Візьмуть на муки, усе скаже, а ім’я в тебе рідкісне, прикмета страшна…
Ну, це козак і сам знав.
– І як же мені знайти їх?
Дух мовчки показав на річку:
— Дивися, Бояне. Уважно.
Козак напружив увагу. Точніше — він би не зміг пояснити, щό саме зробив, але зробив щось таке, для чого і слів не знав і що, власне, зробилося само собою при слові «дивися».
З глибини води на поверхню проступили три смуги: одна, широка, іржава, дуже нагадувала ті сліди-не-сліди, що їх залишали песиголовці, друга, золотиста та яскрава, поряд із нею іще одна — рожева, дуже тонка та бліда.
Драгон озирнувся, водячи поглядом по землі. Так і є — за ним теж тяглася золота смуга.
— Так-так, усе вірно.
— Скільки?
Від подиву та, чого там, і переляку (берігся-ховався, а, виявляється, воно все дарма — слід усе ’дно залишився) козак висловився не дуже ясно, проте дух зрозумів:
— Буде видно днів, мабуть, зо три. Злякався?
Драгон знизав плечима. Він давно вийшов з того віку, коли міг до чорта в зуби — аби довести свою хоробрість.
— Ану накажи йому щезнути.
Кирин наказав — і нічого не змінилося. Він спробував укласти в думку всю свою силу, все, що став відчувати зовсім недавно: «Щезни! Щезни! ЩЕЗНИ!»
Дідька лисого! Слід залишився.
— От і добре.
«Знову знущається…»
— Не зрозумів? Тепер твій слід може побачити лише рівний тобі чи, звісно, той, хто вищий за тебе. А їх небагато — і тих, і других.
— Тяжкі часи настали, якщо таких, як я, небагато.
– І се правда, тяжкі часи.
— Ось такий колір, — Драгон показав пальцем на іржаву смугу, — я бачив уже раз.
— Таки-так, його залишають за собою ті, хто не з нашого світу. Не забувай — одна з них рахман.
«А в них усе, неначе у дзеркалі».
— Тобто Галка — слабка чаклунка, отже, рахман — могутня.
— Галка взагалі не чаклунка, скільки тобі пояснювати? — старий розсердився бозна-чому. — Вона чує чари, це зовсім інше! І в цьому вона дуже сильна.
— А тоді чому за рахманом тягнеться ширший слід?
— Сходи туди й запитай у мого рахмана!
«Ось воно що! Він скаженіє тому, що чогось не знає!»
У схилі пагорба з’явився отвір, у якому світилося біле світло (козак подумав, що ані свічки, ані каганець не дадуть такого білого та спокійного світла — звичайно язики полум’я викликають танок тіней).
Дух пішов назад — не порачкував, а саме пішов назад, неначе в нього були на потилиці очі:
— А хлопцеві я золота не давав. Сільський пастушок, його б убили за золото. Я йому сили додав від землі-матері.
З цими словами дух щез в отворі, а за цим щез і сам отвір.
Козак повільно, дуже повільно обернувся. Він знав, що знову не сам, але тепер боявся налякати.
— Боян, — напівствердження-напівпитання.
«Ось що дух мав на увазі, він лише пропустив слово „вже“ — вона вже допомоги не потребує».
Утім, дівчинка не була схожа на перелякану — і на таку, що вже нічого не боїться, — теж.
«Мабуть, довіряє Боянові». Звідкіля вона знає, з ким має справу, теж було ясно: в руках тримала шпагу, про яку Богун писав, що вона є знаком — хто володіє, той і Боян. «А якщо вкрадуть? Треба було в духа спитати». Однак дівчина не дала козакові часу на роздуми.