Про всяк випадок прочитав усі молитви, котрі знав (хоча в глибині душі не певен був, що має право молитися), знову став поряд із руків’ям ножа. Сонце, шлях, невідомі дерева. Козакові, втім, і на думку не спало зробити ще кілька кроків уперед. Він давно вже вийшов з того віку, коли міг ризикнути з цікавості.
Свій келеп він залишив у схованці, отож тепер поклав собі на коліна мушкет, поряд повстромляв у землю метальні ножі та свою пращу — спати біля такого дива він не збирався. Від’їхати кудись убік… Поночі? Нічого не чути? Безглуздя…
Щоправда, зовсім не спати не вийшло — козак час від часу починав куняти. Давалася знаки втома.
Раптом він стрепенувся, бо… бо срібна каблучка на пальці стала теплою! І взагалі, щось змінилося…
Не встиг Боян і отямитися, як просто на нього виїхали троє кінних. Двоє схопилися за пращі, а третя, тобто перша, радісно вишкірила зуби.
– І тобі по здорову, якщо не жартуєш.
Ані своїх слів, ані відповіді козак не почув, та Тяфка явно йому зраділа.
Коли Боян прокинувся, сонце було вже доволі високо — зрадів можливості покластися на вартового. А то від самого Чернігова спав упівока.
У тимчасовому таборі залишалися тільки він та ще один песиголовець.
— Куди всі подівалися, га?
Співбесідник почав вимахувати руками, потім із жалем подивився на козака.
«От і поговорили»…
Утім, через кілька хвилин Тяфка повернулася. Сама.
— Ну, й де твій третій подівся?
У відповідь вона так красномовно поглянула, що Боян відчув себе останнім дурнем в усьому світі.
Це відчуття ще підсилилося від того, що він не знав, як задати головне питання. Тяфка, мабуть, усе зрозуміла, бо без слів простягла козакові чекан і без слів тицьнула пальцем у залізо.
Знову творилося те саме, вже звичне (проте від того не менш дивне) диво: із середини металу, начебто з-під води, проступило кириличне мереживо літер. Боянові так дух захопило від думки, хтó йому пише, що не зразу втямив, що там написан…
«Не шукай мене. Щастя не для нас».
Як не дивно, але дуже швидко перший розпач минув — Боян відчув дещо, для чого не було слова в його лексиконі (це слово «оптимізм»). Щастя не для нас? Отже, вона припускає, що вони могли б бути, саме вони могли б бути щасливими вдвох! Отже, питання в тому, аби знайти її та переконати в тому, що вона помиляється. Козак так розмріявся, що Тяфці довелося смикнути його за рукав, аби він побачив, що вона також щось написала. На землі.
«Ти її ніколи не побачиш. Тебе прокляли».
У козака неначе з ніг кістки витягли.
«Хай би тобі щастя не бачити…»
…А далі раптом, неначе хвиля морська, накотило знання.
Чому чаклуни досі світом не правлять? Чари — слабка річ, казав небіжчик — попередній Боян. Але все ж вони дають чималу перевагу. Не вмів би він чаклувати — не здолав би вчора аж чотирьох супротивників. До того ж донедавна чаклуни вміли бачити події, що відбуваються будь-де, ба навіть у майбутньому. А це страшна зброя. Нарешті, вміння послати ворогові річ-погибель — це теж вам не абищо. Проте хтось виробив (чи, може, щось виробило) систему захисту. За певних умов прокляття простої, безневинної людини, кинуте на мага, подіє. Боян не зміг би цих умов порахувати, але знав: якщо тепер він почує прокляття на чужу або на свою адресу, то зрозуміє — чи це просто слова, чи доля проклятого змінилася.
Боян сів по-турецькому. «Це несправедливо! Я тяжчі гріхи вчиняв, і нічого! А ти з ним справедливо повівся? Тяжчі гріхи, бач, вчиняв? А як воду в діжку по краплині ллють? Зрештою ж переллється».
— Слухай… — вирвалося охриплим голосом, — але ж чари — слабка річ… Якщо нас усе-таки зведе доля…
«Погано буде…»
— Кому?!
«Якщо просто побачитеся, то тобі. Якщо щось більше, то їй».
Боян змішав усі відомі йому мови у такій пропорції, що Тяфка аж пащеку відкрила від здивування.
Тепер залишалося виконати волю мертвого та самому таким стати.
Боян їхав у якомусь напівзабутті. Навіть те, що він знову став чути… Напівсвідомо відмітив, що це Тяфка його вилікувала, і їхав далі. Він навіть не пам’ятав, коли та що їв. І чи їв та пив взагалі!
Не звертаючи ні на що уваги, Боян налетів на польську заставу. Мабуть, сказав щось доречне, бо його не вбили на місці. Потім він майже нічого не міг пригадати — тільки якісь фігури, що хапають його коня за повід, його кудись ведуть… І все це — якось плутано, неначе одужавши згадуєш, що ж під час хвороби було.