Боян не міг слова вимовити.
— Ти мене хоч чуєш?
Козак кивнув.
— Тоді… — потерчаткові було явно ніяково, — ти… вдруге не сподівайся… нам вдруге можуть і не дозволити.
— Хто?
Мертвий брат похитав головою.
— Не ті двоє, про яких ти подумав. Не він і не він.
Боян здогадався — не Сатана і не Бог.
— А на Дніпрі ти вдало викрутився. Якщо знову потрапиш у таку халепу — посилайся на волю мертвого, для них це багато важить…
— Для русалок?
— Ти їх за русалок прийняв? Ну, можна і так сказати. Тільки брехати їм не здумай, вони брехню чують, особливо коли йдеться про волю мертвих.
— Тоді мені гаплик, бо волю мертвого я вже виконав. Навіть якщо Ярема живий залишиться…
— Не залишиться. Проте ти виконав тільки волю Небаби, а попередній Боян тобі нічого не заповідав?
Драгон не став відповідати, бо запитання було, кажучи мовою пізніших часів, риторичне.
— Брате, — це слово далося козакові набагато легше, аніж він сам чекав. — Брате, поясни, бо я зовсім заплутався.
Потерчатко примружилося, ставши ще більше схожим на батька, земля йому пером.
— Гадаєш, що я все знаю! Якби ж то! Головне запам’ятай — існують такі, як ви… Як песиголовці… Як ті, кого ви називаєте Страхопудами… Ті, в кого жива кров тече. Існують рахмани, яким би і я став… коли б отой телепень — мертвий брат, — мотнув кудись убік головою, — якби він не помер через кілька хвилин після народження. І існують такі, як ми. Як духи гір… Як ті, кого ти прийняв за русалок. Я всіх і не знаю. І ще раз кажу — вдругокроть нам, мабуть, не дозволять тобі допомогти, отож сам виплутуйся. Прощавай, братику.
Потерча вкрутився в землю, неначе гвинт у дерево. Проте сліду на землі не залишилося. Жодна травинка не змінила свого місця.
Похмурий потерча, провівши братів поглядом, витяг із-за пояса кинджал.
Він дуже ризикував, бо тепер, коли він перебував у матеріальній формі, вбити його було майже так само легко, як і людину, але — рідний брат, та ще й виконує волю мертвих. Та й не таке вже радісне було його, потерчати, не-життя, щоби надто ним дорожити.
Брат не міг повернутися підземним шляхом на те ж саме місце — це обмеження мало сенс у часи, коли деякі могутні чаклуни вміли викликати потерчат-рахманів, але це можливо було лише з дуже обмеженої кількості місцевостей, отож наказати — принеси мені щось чи приведи мені когось — було майже неможливо. Тепер таких магів, мабуть, і не залишилося, проте заборона була непорушною.
Залишався лише один шлях, простий та звичний для кожного потерчати, проте не з клуні: тут він не відкриється.
Коли люди боярина Костіна разом із вартовими, що їх виставив князь Вишньовецький, зайшли до клуні, то побачили порожню клуню — і підкоп. Зразу ж ударили на сполох, проте шукали високого з рудим пасмом. Боян зовнішністю пішов у рідню з материнського боку, а от його єдинокровний брат був викапаний батько — середній на зріст.
Щоправда, спочатку здалося, що натрапили на слід: з однієї з хат вискочив офіцер, горлаючи:
— Там! Там! — півобличчя пана поручика наливалося усіма кольорами райдуги.
Один із вояків Вишньовецького вирішив, що це — слід утікача, але в хаті знайшли лише кількох шляхтичів, п’яних до нестями.
Ну звідкіля їм було знати, що піч для потерчати — дім рідний, що там він може перейти з матеріальної форми в енергетичну? Вони й слів-то таких не знали.
…Боян прикрив очі долонею, захищаючись нею від сонця. Життя він зберіг… Навіщо?
Розділ VI
Гетьманова скринька
— Тебе до полковника.
Драгон навіть не здивувався — вчора його побачив Богун, і хоча ніяк не звернувся, навіть голови не повернув у його бік, але явно впізнав. Боян і гадати забув про чаклунські справи, бо під Білою Церквою творилося пекло — то з поляками билися, то у власному війську виникали заколоти…
Кирин згадував, неначе крізь мутне скло, неначе був п’яний: а може, справді стомився від утоми та відчаю?
— Зрада! Зра-ада! Змовилися!
— Що? Як? Хто?
— Ста-арши-ина-а зра-адила-а-а! До-о-омо-о-ви-ли-и-и-ися-я! Усе на-а-за-ад повертається! Як було до війни!
— Гі-і-рше-е! Сірому видають ляхам!
— Би-ий!
— Сме-ерть зрадникам!
Підхоплений загальною хвилею, Драгон опинився під мурами Білоцерківського замку, де йшли переговори з польськими комісарами.
Проте ворота зачинилися перед носом розлюченого натовпу, на мурах з’явилися клуби диму, дико, страшно закричали поранені, а хтось уже ніколи не крикне.