Козак обмацав себе: що ж йому залишили? Відповідь була невтішною: нічого, ну просто нічого.
Отож залишалось одне — йти кригою, не думаючи про її ненадійність.
«Добре, хоч штани не спадають… — спробував пожартувати сам із собою ворожбит, — штани? Мені залишили пояс! Польський шкіряний пояс із залізною пряжкою! Це кресало — залишилося лише знайти кремінь!»
Боян почав розгрібати сніг, потім випростався і зареготав: адже він міг запалювати вогонь чарами!
Щоправда, досі він запалював тільки порох. Утім, коли козак наламав хмизу, то незабаром виникло й багаття.
Вогонь, потім зброя, потім їжа… Розгрібати сніг усе ж таки довелося, потім Боян вигострив пряжку об знайдений камінь.
Загостривши, відрізав шматок пояса — на щастя, його можна було обгорнути навколо тіла кілька разів. Важче було прорізати отвір, у який вліз би середній палець, — бо пращу — не дерев’яну пращу песиголовців, а звичайнісіньку — треба надівати одним кінцем на палець, інший, розкрутивши, пустити. Щоправда, для звичайної пращі потрібне було кругле каміння, а він знайшов лише пласке, для дерев’яної, та й то лише один камінь — решта були великими уламками.
Проте трохи далі проти течії яр (слідом за струмком) повертав, і тому Боян попрямував туди. Як козак і чекав, там була обмілина, отже, розбивши каменюкою кригу, він знайшов аж два підхожі шматки гальки та ще один плаский камінчик.
Повернувшись до вогнища, довго грів руки, що, здається, перетворилися на дві бурульки, потім почав управлятися з пращею.
Як він і чекав, обидва камінці мали свій норов — один забирав трохи в ліву руч, другий — дещо більше праворуч від точки прицілу. Давно вже настала ніч, проте Драгон продовжував свої вправи, добре, що перестало сніжити й у розриві хмар появився місяць.
Від уміння влучити в ціль залежало його життя, і козак робив постріл за пострілом (якщо це слово доречно тут ужити), йшов, підіймав каміння, підкидав хмиз і знову стріляв.
Коли, нарешті, камені в більшості випадків стали влучати в обране деревце або місце на схилі, Драгон знову взявся гострити пряжку, що затупилася об тверду шкіру.
Ніж міг знадобитися будь-якої миті.
Раптом козак відчув потепління у пальці — на тому місці, де колись була каблучка, подарунок рагани.
Боян підняв правицю до очей. Ні, каблучки на великому пальці не було, її зірвали, коли він був у полоні. Зірвали брутально, а ранку не обробили — на цьому місці залишився невеличкий рубець.
Оцей рубець тепер і відчував тепло. Чому так сталося, Боян не знав. Чи то в рубці залишилися якісь частини срібла, чи шкіра під каблучкою «заразилася» чарами, але стало знати, що хтось неподалік чаклує, і Боян це відчув.
Само собою, що collega міг виявитися як другом, так і ворогом, тому шукати його було не варто. Більше того, найближчі села (навіть якщо там не було ляхів) слід було оминати десятою дорогою.
Уранці Кирин вирушив у подорож по кризі струмка. Іти було важко — хтозна й чого частина криги була вільна від снігу, але зате на інших ділянках сніг утворив цілі вали.
Боян провалювався по пояс, ще до полудня довелося зробити привал та розвести багаття — зігрітися й обсушитися. Проте виходу з яру він не бачив ніде, так само, як і живності. Точніше, траплялося кілька птахів, однак вони злітали задовго до Боянового наближення, та й не настільки добрим пращником був Драгон, щоби спробувати збити птаха в польоті.
Несподівано одна кучугура здалася якоюсь… занадто правильною. Козак розгріб сніг. Перед ним був мурашник.
Можливо, сам Кирин і не здогадався б. Але десь, колись чув розповідь, як у голодний рік «з’їли все, й мурашники розорили, яйця їли».
Що ж — для нього голодний рік уже настав. Дорогою давали їсти рівно стільки, щоб не помер. І, зрештою, їдять же ці яйця ведмеді.
…Їсти і справді було можна.
«Navigare nessesere est, vivare non est nessesere», — пробурмотів він улюблений вислів.
Іти було необхідно.
Яр розширювався, до нього «впадали» менші, бокові яри. Драгон знайшов досить міцну ломаку — відчув себе озброєним не на жарт.
Несподівано він побачив попереду простір, підозріло схожий на замерзле озеро, та хату, розташовану на мису. Козак роздивлявся і прислухався не менше години. Нічого. Дим з труби не йшов, собаки чи худоба не подавали голосу. Отже, покинуте, але там могло бути щось потрібне!
«Щастить мені на покинуті хутори».
І по береговій лінії (а берег був досить крутим), і з напільної сторони замість палісаду було висаджено дерезу; ця жива загорода була з десять кроків завширшки.