Збіг навряд чи був випадковим — вовки вкрай рідко діяли поодинці, а щоб ще серед білого дня?!
— Вовкулака, я ж кажу, вовкулака!
— Або дводушник, — уточнив отой зморщений дідуган.
Боян ледь стримався, аби при всіх не стукнути себе по лобі. Справді, це пояснює все! Дводушник, як він міг забути?! Людина, чия душа під час сну переселяється в тіло вовка! (Слів «це не просто сон, а специфічний вид трансу, під час якого встановлюється телепатичний контакт», Кирин, звичайно, не знав і не мислив такими категоріями.)
«Ось як на нас із Рудольфом нацьковували вовків! Ось чому не встигла подати знак застава Брацлавського полку!»
…Що сотня приречена, Семен Яковенко зрозумів майже зразу. Ляхи увірвалися до Ворошилівки зусібіч, і їх було дуже багато.
«Зрада!» — іншого пояснення, чому вартові не гукнули на сполох, Семен не міг уявити.
Про те, що на всіх постах бачили якогось бродячого собаку з явною домішкою вовчої крові, він не знав, а якби і знав, то не надав би цьому значення. І не побачив би зв’язку між цим звіром та тим, що ляхи знали пароль.
Сам він не загинув у перші хвилини тільки тому, що ляхи не стріляли — діяли лише холодною зброєю, явно побоюючись викликати пожежу.
Семен перестрибнув через тин, і раптом його погляд за щось зачепився. Знадобився якийсь час, щоби зрозуміти, за що саме: дзвіниця не палала! Ще восени, після першого нападу поляків на Красне, полковник Нечай наказав мати в усіх селах та містечках фігури.
Сотник Шпаченко цей наказ виконав просто: на дзвіницю затягли кілька оберемків хмизу, залитих смолою. Там же тримали і вартового.
Справді! У снігу перед дзвіницею лежало мертве тіло, що явно з висоти впало.
«З лука застрелили!» — Семен кинувся до церкви.
Зараз! Навіть якщо загориться тільки хмиз, а не сама дзвіниця (та чого б це!) — у Красному помітять вогонь!
…У темряві церкви Семен не міг нічого бачити. Вовка також.
— Так це що, вже не вперше? — питаючи, Боян уже здогадувався про відповідь.
— Та яке вперше — пальців не вистачить усіх загиблих полічити!
— А пан ваш що, йому ж збиток? З хортами вистежити, з рушниць срібними кулями — і гаплик вовкулаці.
Селяни замовкли. Мабуть, хоча усі тут свої, казати про пана зле не наважувалися.
— Не тримає він хортів. На його Дорофея собаки просто казяться.
Це було вже щось! Собаки могли казитися на дводушника. Отож треба знайти отого Дорофея та подивитися, що він за один.
— Не до нас йому. Дівчину упіймав, отаку красуню, спить увесь час, а з нею чоловіки дивні були, у спідницях — то їх порубали.
— Ну, ті теж не сплохували — з трьох десятків пахолків тільки семеро уціліло.
— А дівку все ж захопили в полон!
Серце Бояна неначе стисли лещата.
— Ти… все чула?
У відповідь кінокефалка ухопила козака за лікоть і потягла:
— Ти знаєш куди?
Тяфка тільки рукою махнула — ніколи, мовляв, усе пояснювати. Мчала так, що Кирин ледве поспівав, хоча під час життя в Московії непогано навчився ходити на лижах. Незабаром вони опинилися на березі річки, з якого було видно панський палац.
Колись це, мабуть, був замок із дерев'яними стінами, на початку повстання його спалили, потім панський будинок відбудували, а мури не встигли — втім, вал було облито водою, так що він блищав, наче скло.
Ну і як забратися? Собак немає, це добре, але як забратися?
Песиголовиця, не витрачаючи часу на писанину, зліпила зі снігу невеликий вал, а потім пальцем проткнула сніг під валом.
— Підземний хід? — Кирин аж схрип від хвилювання.
Взагалі, підземних ходів у легендах набагато більше, аніж у реальності, бо зберегти їх існування у таємниці важко. Навіть якщо змусити копати тунель невільників, а потім їх перебити, то околична людність знатиме, що раби були, а потім їх знищили. Після чого знайти підземний хід буде легше, аніж охороняти це вразливе місце в обороні. Інша річ на півдні Правобережжя України, де є чимало печер, які ще за часів Русі були (відносно легко і просто) з'єднані ходами з фортецями. Залюднюючи край Поля, люди селилися на місцях, придатних для оборони, часто там зберігалися рештки валів, та не так уже й рідко, будуючись, натрапляли на хід, яким ще за часів Володимира Святославича бігли гінці, щоб повідомити: «Княже, облягли нас печеніги!».
— А де?!
Песиголовиця знизала плечима.
— Тоді ми його шукатимемо до…