Погляд Тяфки був більш ніж промовистий: чаклуни, мовляла, ми з тобою чи хто?
«Яким же… Сліди! Незримі сліди! Якщо є підземний хід, то ним, найпевніше, користалися оті потвори, що їх наймав Ганжа, ну не через браму ж він їх впускав!»
Слід — широкий, яскраво-синій — привів їх до невеликої щілини у камені, що вела до справжнього лабіринту.
Хоча Тяфка бачила у пітьмі не згірш, ніж серед білого дня, вони ніколи б не знайшли дороги, якби не цей слід, що його не лише вона, але й він бачив у темряві.
Нарешті, вони вперлися в двері, Тяфка понюхала щілину, прислухалася, кивнула задоволено, приклала долоні до дощок — і через хвилину, з украй занепокоєним виглядом, відступила назад. Боян повторив цей маневр і зрозумів — двері замкнені на майже звичайний замок: людина наступних століть взагалі б сказала — «звичайний», але для козака внутрішній замок був екзотикою. Він звик до замків, що вішаються ззовні. Але головне було не це — «язичок» замка було зачаровано так, що він… прилип (слово «намагнічено» було козаку невідоме). Так що стороння людина, навіть якби змогла вкрасти чи підробити ключ, не відімкнула б двері. Нізащо.
І навіть чаклун… Боян нічого не думав далі, тобто не думав словами…
Просто ніколи в житті він нічого так не бажав, ніколи.
Замок тихо клацнув.
Двері прочинилися, за ними — начебто продовження ходу.
Розумно: прості двері не повинні відчинятися прямо в приміщення, куди може зайти кожен.
Майже зразу після дверей вони вперлися в стіну.
А вихід — вихід де?
Тяфка вказала нагору, але там було темно.
Ляда?
Козак поліз, упираючись у стіни руками й ногами. І справді, ляда.
Пізніше, до самої смерті, Кирину не вдавалося повторити цього — багато разів пробував, та не вдавалося більше відкрити замок чи засув на відстані.
Мабуть, більше не зміг так забажати.
Обережно, намагаючись не грюкнути (і водночас посилаючи всюди навколо сигнал «Ви не чуєте нічого підозрілого!»), Боян опинився в якомусь підвалі.
Тяфка вискочила слідом, вихопила чекан.
— Залишайся тут, — Драгон прошепотів самими губами, та пояснити не встиг.
Песиголовиця замотала головою, показуючи пальцем спочатку на свій ніс, потім на очі, а далі — на вуха.
Кирин, трохи повагавшись, кивнув — одному з них слід було залишитися тут, бо йти вдвох разом — легше можуть помітити, а в різні боки — де потім шукати товариша? Кінокефалка мала рацію: у неї були набагато кращими слух і зір, а нюх тим паче. Та й як чаклунка вона, вочевидь, сильніша. Приміщення, де залишився козак, до речі, використовували як тимчасовий морг — тут було складено кілька трупів, найпевніше — це ті, хто загинув у вчорашньому бою, ті, чиї тіла не забрали родичі. Окремою купкою лежали вісім трупів чоловіків у спідницях.
Боян згадав, що пахолки Ганжі втратили двадцять три людини… Найпевніш, з них поранено понад половину (щоправда, частина поранених неминуче помре), проте невідомі недешево продали своє життя.
Звичка готуватися до всього, яка вже кілька разів рятувала Бояну життя, не полишила його й цього разу.
Кирин узяв одного небіжчика, уважно роздивився його, скинув униз, зачинив ляду, сам одяг його вигляд і ліг на звільнене місце. Це було зроблено більш ніж учасно — до дверей хтось підійшов.
— Тут нас ніхто не може почути, навіть і випадково. Мої пахолки певні, що у цьому льосі нечисто, та й я бачу, що нікого близько нема. Хоча я не вірю в козацького шпега серед нас.
— Шпигунів, мабуть… — Драгон мало не підвівся, щоби переконатися, що це таки голос його знайомого Ференца.
— Шпигунів, мабуть, справді немає, проте — чого людина не знає, того п'яна не скаже.
Ференц ступив кілька кроків і зупинився поряд із Бояном, руку простягни — і дістанеш. Мовчанка тяглася, як страшна, нестерпна мука.
Бояну здавалося, що Ференц дивиться на нього впритул, свердлить очима. Смолоскип у руках дивної людини — явного українця з угорським іменем, хлопа, який мав високе становище при дворі одного з найбільших магнатів, — тріщав, чад заповнював приміщення.
— Та немає тут нікого!
— Вірю тому, що бачу. Чому провалилася остання спроба вбити Хмельницького? Один зі слуг утік. Наш з вами пан не надав цьому значення — мовляв, цей хлоп знати нічого не може. А він випадково підслухав та й втямив, що в Чигирині його за таку звістку озолотять. Тепер краще нас із тобою живе, твоя милість.
— Ще сяде на палю!
— Як Бог дасть.
Боянові знову здалося, що Ференц роздивляється його упритул.