— Я з карного розшуку.
— У наш час такий квартирант — просто знахідка. Я візьму з вас удвічі дешевше.
Кімната мені сподобалася. Будинок стояв на горі. З вікон, які виходили в маленький розарій, виднілося море, порт, пристань… Але акація, що росла за сусіднім будинком, густою кроною, наче запоною, закривала те місце на березі, де теплої вересневої ночі сталося нерозгадане вбивство. Я відчував, що інша, досвідченіша людина розібралася б у цій справі. Очевидно, тоді на парткомі належало виявити більше принциповості й відмовитися від несподіваного призначення.
Важкувато. Й Каїров — людина важка, наполеглива.
Я визнаю за ним силу волі. Та багато в чому не розумію його…
Одного разу Неллі, я і Каїров ішли обідати. Було опівдні. Й сонце дуже гріло. Циганка у барвистих спідницях сиділа біля входу у відділення. Це було не дуже розумно з боку циганки — всістися в такому місці, та ще, схопивши Каїрова за полу піджака, співуче сказати:
— Позолоти ручку, чорноокий. Як звати, скажу. Щастя відгадаю…
Вона, звичайно, не знала, хто такий Каїров. І нахабніла, як з простим рядовим перехожим.
— Філіппов! — Міліціонер з'явився на порозі. — Перевір документи, — кинув Каїров, указуючи на циганку.
— Звідки вони в неї? Від сирості? — ліниво сказав Філіппов.
Каїров попередив:
— Не відпускати до мого приходу.
Потім циганку випустили. Й може, не варто б і про це згадувати… Та в спілкуванні Каїрова з людьми є щось панське. Я не розумію, звідки це взялося в старого партійця. Можливо, винен вік. Можливо, просто стара людина міркує, що вона найрозумніша, що вона ніколи не помиляється. Звичайно, літні люди бувають мудрі. Але й молодий, і середній вік не складається з самих дурнів…
Неллі поділяє мою думку.
Я навмисне уникав писати про Неллі. Та, очевидно, настав час сказати про неї зразу…
Це дуже складно розповідати. Хто гадає, що писати про кохання просто, той або ніколи не кохав, або це було в нього років п'ятдесят тому. Строк вибачливий, переконливий.
Річ у тім, що в лютому дев'ятнадцятого року я одружився з військфельдшеркою Тамарою Ісаковою. Мені було дев'ятнадцять років, моїй дружині ще менше. Весілля відбулося на фронті. Ми пили горілку з темних емальованих кухлів, закусували квашеною капустою…
Я не вірю в те, що є пісні, які задумувалися без душі, без віри в їхню потрійність, в їхнє майбутнє. Але чому ж тоді бувають погані пісні?
Здається, саме взаємне нерозуміння, що виникло між мною та Тамарою в останні роки, спонукало мене виїхати з Ростова.
Обставини зближують людей. Це не нове. І багато що здається значимішим і жаданішим, ніж воно могло б здаватися в інший час.
Неллі я побачив у перший день, коли сидів у Волгіна.
Волгін роздивлявся мої документи, а в суміжній кімнаті стукала друкарська машинка. Потім машинка перестала стукати, а з кімнати вийшла дівчина. Вона швидко глянула на мене й сказала: «Здрастуйте». Я сказав: «Добрий вечір». Але дівчина вже поклала ключі на стіл і пішла. І в кімнаті знову стало нерадісно й накурено…
Наші кабінети були навпроти, і я зустрічав Неллі в коридорі. Я усміхався, на її обличчі не було жодних емоцій. Вона завжди до когось поспішала з зеленою папкою в руках, а коли працювала за машинкою, вдягала окуляри. Раз чи двічі на день вона заходила в мій кабінет з дорученнями від Каїрова. Й незабаром я зрозумів, що мені приємно бачити її вперті очі й коротке, наче в хлопчиська, волосся.
У неділю мене розбудили на світанку. Посланець сказав, що пограбовано торгсин. Ми довго вовтузилися з цією справою. Тільки до третьої години дня я закінчив диктувати Неллі протокол допиту сторожа, якого ми знайшли в коморі цілим і неушкодженим, загорнутим у килим.
Із відділення вийшли вдвох. Піднялися до площі, де під мімозою дрімав міліціонер у білих рукавичках.
Купили каштанів. Старий грек, насипаючи каштани в слоїк, буркотів:
— Каштани печені, каштани варені… Кращі за морозиво, кращі за морозиво…
В єдиному в місті кінотеатрі йшов новий звуковий фільм «Путівка в життя». Глядачі брали каси приступом. Неллі сказала:
— Ходімо в кіно.
— Ходімо, — погодився я.
Адміністратор, глянувши на моє посвідчення, запевнила, що забезпечить на останній сеанс двома приставними стільцями.
Щоб якось згаяти час, ми пішли до старого Нодара, з яким мене нещодавно познайомив Каїров.
Сиділи в бесідці за дощаним столом. Світило сонце, і білі. — хмари бігли на захід. Неллі поклала лікті на стіл, долонями вперлася об підборіддя. Нодар приніс обгорнуту ганчірками сулію і гранчасті склянки.