Так, це важко довести… Тепер, коли він не привіз Козякова, зв'язаного по руках і ногах, із кляпом у роті… Можна гадати, що це так просто — зв'язати Козякова, немов немовля.
Кость дуже розраховував на весілля, коли дізнався, що воно відбудеться в домі Вороніна. Він був упевнений, що гості як слід нап'ються. Й коли вийти з любим тестем подихати свіжим повітрям, а потім ударити його по черепу маленьким, але таким важким браунінгом, що лежить у кишені куртки… Й тоді не велика проблема зв'язати його й покласти впоперек сідла. А за годину, навіть за півгодини можна втекти далеко…
І Костеві вдалося виманити Козякова з дому.
Холодний вітер шурхотів гіллям. І воно погойдувалося, наче в танку. Іній підбілив землю, і східці ганку, й поручні. Тихо іржали коні, прив'язані біля сарая. Теліпали хвостами, стріпували гривами.
Козяков сперся плечем на стіну, спокійний, задоволений. Дивився на Волгіна, попахкуючи цигаркою.
Волгін намацав у кишені пістолет. Узяв за дуло. Рукоятка досить важка, щоб звалити кого завгодно…
— Що ти хотів сказати мені, Аполлоне? — Голос Козякова був майже ласкавий.
— Я тепер не сам… Ми з Анастасією повинні втікати звідси, поки не настали морози.
Він повів ліктем, намагаючись вийняти з кишені пістолет і блискавично нанести удар. Але… Рипнули двері. П'яні голоси на мить стали голосними. Однак тут же знову стихли, наче віддалилися. На ґанку хтось залишився. Козяков смикнув плечима й пішов до ґанку. Волгін не рушив з місця.
— Що, Генріху, не п'ється?
— Треба їхати, — сказав Требухов.
— Аполлоне, залишаєшся тут.
— Я б з вами, — заперечив Волгін.
— Оце так зять… Від молодої дружини першої ж ночі втікати ладен! Залишаєшся до ранку… Воронін проведе тебе. Ми будемо на колишньому місці.
Усе так же не вщухав вітер. Грюкнули двері. Бандити виходили поодинці. З посмішкою бажали Волгіну добраніч.
Сідали на коней. Цокіт копит розчинявся в шумі вітру… Гори лежали довкола похмурими чорними плямами. Десь за ними був місяць. Він трохи підсвітлював. І тому небо було світліше, ніж гори. А гори здавалися ще непрогляднішими.
Стара прибирала посуд. Воронін дрімав, поклавши голову прямо на стіл.
— Іди, — стара кивком указала на двері, — хвилюється вона. Молоде діло, відоме…
Волгін зайшов у кімнату до Анастасії. Лампа була пригашена. На бильці стільця висіла білизна. Волгін засоромився й перевів погляд. Анастасія лежала в ліжку, повернувшись обличчям до стіни…
Раптом Требухов зупинився, подав знак рукою. Внизу по обмілілій річці рухався кінний дозор. П'ятеро вершників у будьонівках, з карабінами в руках. Передній підняв бінокль і довго розглядав схил гори. Потім він щось сказав товаришам. Вершники під'їхали до гори. Тепер кущі й дерева ховали їх.
Требухов шепнув:
— Треба втікати.
Скочили на коней…
Удень ховалися. В ущелині між скелями… Ввечері ще їхали майже дві години.
Нарешті коней прив'язали в кущах біля самшиту, єдиного на узліссі, тому помітного. Кілька кілометрів ішли до станції пішки. Вже посутеніло. Дорога була незнайома, осіння, студена, з липкою глиною і злежалим листям.
Паровозний гудок підказав, що близько станція. На порослій травою запасній колії стояло кілька товарних вагонів. У маленьких, під самим дахом, віконцях, блідло світло. Сохла білизна на незримих у темряві мотузках. Грала гармошка, одноманітно й зухвало. Й хтось танцював, здається, в крайньому вагоні, біля якого вже був збудований ґанок із нефарбованих дощок.
Жінка вийшла з вагона й сказала тому, хто залишився в теплі:
— Знімати треба. Волога… А як украдуть, тоді шукай вітра в полі.
Живуть ось люди: працюють, сплять, перуть білизну. А вітер сушить її. Добре. Все добре. Й гармошка грає. Добре. Отже, людям радісно.
Волгін і Требухов пройшли повз жінку. Вона глянула на них. Пильно чи підозріло, спробуй угадай.
Коли ступали по шпалах, Требухов сказав:
— Попоїсти б.
Метрів за тридцять зупинилися. Вздовж колії лежали гірки вугілля. Під ліхтарем, який висів на перекошеному стовпі, тупцював червоноармієць, тримаючи впоперек гвинтівку. Іскриста куля мерехтіла навколо лампочки. Волгін провів по обличчю рукою. Мокро. Мжичка була дрібною і липучою, наче туман.
— Доведеться в обхід, — з досадою сказав Требухов.
— Не заблукаємо?
— Язик до Києва доведе…
Але запитувати не довелося. Незважаючи на те, що було ще не пізно, на вулицях не зустрілося жодної людини. Требухов зорієнтувався по водонапірній башті, й незабаром вони стукали в потрібну хвіртку. Довго гавкав пес. Непривітно, хрипло. Потім вийшов хазяїн.