— Що хочете, люди добрі?
— Іще хвилина, і я пристрелив би твого пса! — роздратовано відповів Требухов. — Рано спати лягаєш, свояче.
— Удень не байдикуємо, — відповів хазяїн.
— Гас економимо, — підказав Требухов.
— Проходьте. — Хазяїн відчинив хвіртку, пропустив їх у двір. Сам вийшов на вулицю. Оглянувся. Нікого не було.
Усе це не подобалося Волгіну. Й передчуття не обмануло його. Тільки-но зайшли в теплу продимлену кімнату, як він звернув увагу на людину з коротким волоссям. Вона здалася йому знайомою. Стрижений і ще один, похмурий чоловік з великим підборіддям, сиділи за столом, у центрі якого світила п'ятилінійна лампа. На столі, застеленому чистою скатертиною, більше нічого не було. Стрижений, очевидно, теж упізнав Волгіна. Очі його неспокійно забігали, й він забрав руки зі столу, засунувши їх у кишені.
Може, це пастка? Може, все влаштовано Козяковим? Гаразд. Якщо Козяков запідозрив Костя, то навіщо такі складнощі? Хіба він не міг прикінчити його там, у горах? Резон. Остання розмова з Козяковим була особливою. Це була розмова тестя з зятем. І Козяков довірив йому таке, на що ні Волгін, ні Каїров навіть не розраховували. Прибувши в місто, Волгін повинен приклеїти на розі рибної крамниці (це біля нового колгоспного ринку) оголошення: «Колекціонер збирає старовинні медалі й монети, а також літературу з нумізматики. З пропозиціями звертатися: Головпошта, до запитання, Лазареву Юрію Михайловичу».
І все ж… Кость десь бачив цю пику. Але де, коли, за яких обставин? Небезпека бути впізнаним, розкритим наче підстьобнула його. Кость усміхнувся, спокійно сказав:
— Привіт, хлопці.
Стримані рукостискання, як завжди, між малознайомими людьми.
Требухов сказав:
— Годуй, дядьку. Голодні, як вовки.
Хазяїн сам накинув на стіл клейонку. Приніс соління, картоплю, сало. Пляшку з каламутним самогоном.
Випили. Волгін несподівано розімлів. Далося взнаки недоїдання. Зняв куртку, повісив її на цвях, забитий у стіну. Волгін тільки пізніше згадає, що в кишені куртки залишився пістолет. А зараз Кость думав про те: хто ж оцей стрижений? Хто?
Поїзд на Сочі прибував аж о четвертій ранку. Квитки починали продавати не раніш як за чверть години до відправлення.
Хазяїн запропонував перепочити.
Кость ліг на скриню в маленькій кімнаті з вікном, що виходило у внутрішній двір. Подушки не було. Кость поклав руки під голову й відразу згадав…
Стрижений! Точно! Кость був присутній на допиті, що вів Мироненко. В чому ж тоді підозрювали стриженого? Здається, в пограбуванні…
Немає сумніву, що стрижений теж упізнав Костя Волгіна.
Мало яку ніч Граф Бокалов проводив тепер під тим самим дахом. Каїров не радив йому спати вдома. Вважалося, Що Бокалов ховається від міліції, а отже, і його квартира під наглядом. Дружки по черзі водили Бокалова до себе. Це було не завжди зручно й, можливо, часом ризиковано, але бродяче життя дозволяло більше бачити і більше чути. А це для нього й було головне.
Бачити більше, чути більше…
Два дні тому Граф зустрівся з Каїровим на дров'яному складі в маленькій дощаній сторожці з одним-однісіньким вікном, яке ніколи не відчинялося. Каїров, як звичайно, був у цивільному одязі. Сіре пальто, шарф, м'який, з білої козячої вовни, кепка.
Слухав Графа не перебиваючи. Похвалив за спостережливість. Потім сказав:
— Мене дуже цікавить Варвара. Чи не зможеш з нею зблизитися, Вово?
— Якщо треба, я можу піти пішки в Америку, — запевнив Граф. — До Варвари значно ближче… Але… Левко Сивий неабиякий телепень. Він несерйозний і до того ж ревнивий…
— Якщо Сивий тобі вже не потрібен, — сказав Каїров, — ми надамо йому притулок в себе. Крадіжка гаманця…
— Гаразд, — сказав Граф. — Якщо Левко переселиться на «курорт», Варвара не стерпить самотності. І моя дружба може стати дуже доречною…
— Вирішено, — подав руку Каїров.
— Ні, Мірзо Івановичу, потрібні гроші на представництво. Відтоді, як я не займаюся справою, мій гаманець худий, мов березневий кіт.
— Ясно, Вово. Отримаєш гроші…
— Скільки?
— Для початку — п'ятсот…
— Вважайте, що Варвара в наших руках.
— Скажеш гоп, коли перескочиш. Слухай мене уважно, Вово. Варвара стала часто бувати в клубі іноземних моряків. Сам по собі факт не дуже значний, оскільки цей клуб приваблює багато шльондр. Але Варвара амурних знайомств з моряками не заводить. І рано йде з клубу. Й завжди сама… Дивно?