Вона смикнула плечима. В неї була така звичка. Може, ця звичка замінювала посмішку. Може, слова, які вона не змогла б так швидко дібрати.
— У середу передай цю книгу моєму другові. Ви зустрінетеся з ним у клубі моряків.
Чоловік вийняв з-під пальта книгу. Варвара прочитала на бурому корінці: «Граф Монте-Крісто».
— Як звати твого друга?
— Не має значення. Він сам підійде до тебе. Ти чекатимеш на нього в більярдній кімнаті й триматимеш книгу на колінах, розкриту на тринадцятій сторінці…
Вона скривилася.
— Не бійся… Все нормально. Я думав це зробити сам. Але ми стоїмо в цьому порту тільки сімнадцять годин замість обіцяних трьох діб. Якщо він не прийде в цю середу, жди наступної…
— Дурну знайшов… — відповіла Варвара. — Буду я, мов ідіотка, таскатися на танці з книгою.
Діставши з кишені гаманець, чоловік відрахував три сотенні й поклав на стіл поряд з книгою.
— Це аванс… Потім одержиш іще стільки. Як бачиш, робота не фізична й для здоров'я не шкідлива. Згодна?
Варвара мовчки кивнула. Однак, наче торгуючись, сказала:
— За нинішніми цінами це не такі вже великі гроші.
— Більші, ніж твоя зарплата, до речі, — резонно зауважив він. Але все ж поліз у кишеню за гаманцем і додав іще сотню.
Вона зачинила за ним двері й кілька хвилин стояла нерухомо, затиснувши долонями рот, готова кричати від страху.
Припікало сонце. Воно визирнуло зовсім недавно, пекуче опівденне сонце. Й легкий серпанок тремтів над землею і над деревами, тому що й земля, і дерева, й опало листя ще блищали вологою. А вітру не було. Й тільки птиці гойдали віття, коли сідали на нього. Віття піддавалося, мов гума м'яча під пальцями дитини. Й краплі надали на землю, яскраві, наче шматочки сонця.
У темних калюжах, мілких, наче блюдця, лежало листя, над яким сюрчали коники, зелені — завбільшки мов палець, коричневі, мов квасоля. Випурхнув метелик з довгими стрілоподібними крильцями в чорну смужечку й довго кружеляв над Волгіним, поки він Не зліз з коня й не повів його за вуздечку.
Щебінь повз під ногами. Та кущі чітко трималися за землю, встаючи на шляху щебеню. І лиш окремі камінці з тихим шерехом скочувались униз.
Схил, яким спускався Волгін, був одкритий. І Кость, і його кінь могли послужити чудовою мішенню, коли б хтось захотів зустріти їх пострілом. Трохи заспокоювало, що до Лисої гори ходи більше години. А засідка в лощині здавалася малоймовірною, оскільки будь-яка група людей, навіть найменша, ризикувала бути поміченою згори.
Невідоме ждало внизу, за тим схилом. Воно не лякало, а просто сковувало думку. Й часом Кость почувався безпорадним, наче стрілець із зав'язаними очима.
Явка біля Лисої гори була останньою зачіпкою, спроможною повернути Волгіна в загін Козякова. Та повертатися можна, лише випередивши Требухова.
У лощині ледь-ледь тягло вогкістю. Дзюрчав струмок, звиваючись поміж моховитим камінням. Кінь опустив голову. Торкнувся губами води. Форкнув. І став жадібно пити… Кость присів, зачерпнув пригорщу води. Вона була прозора й холодна. Й зуби зводило від неї. Та пити було приємно.
Поплескавши коня по крупу, Кость повів його далі. Правий берег геть заріс чагарями, але перебиратися назад, на лівий бік по слизькому булижнику не хотілося. Струмок дзюрчав… Розмірено й монотонно. Й дзюрчання трохи дратувало й насторожувало Волгіна, тому що заглушало кроки. Й свої, і чужі…
Зустрівся кущ кизилу, великий, розлогий. Ягодами всіяна земля. Але й на вітті ще багато плодів. Чорно-червоних! Кость дивувався терпкому й водночас солодкому смаку перестиглого кизилу, що пах диким лісом. Руки стали чорні й липучі від соку…
Але ось знову мовчать над головою дерева. Й небо рідшає за ними. Знову задушливе й нерухоме повітря. І набридла мошва кружляє над гривою коня. На цій останній прямій можна змусити коня бігти жвавіше. Тільки чи треба? Кілометра через півтора Лиса гора виросте перед ним, загороджуючи горизонт, наче єгипетська піраміда. А на відкритій місцині потрібно скакати чимдуж. Скакати, наче в атаку. Навіть страшніше, тому що в атаку поодинці не ходять…
Кінь сам зупинився. І Кость, не чекаючи цього, подався корпусом уперед. Тривожне іржання, нашорошено підняті вуха. Й раптом чийсь стогін…
Якби життя було довго, як ті дороги, що він не встиг пройти. Якби йому лишалося бачити небо, слухати вітер, дихати і боротися більше, ніж сімнадцять годин, Кость Вол-гін часто згадував би цю хвилину, коли він зістрибнув з коня. І в придорожніх кущах побачив Анастасію. Сліди крові. І свій браунінг, маленький, але важкий, що вона стискала в руці.