Він уже не думав про те, як Анастасія опинилася тут, на дорозі до гори Лисої. Він зрозумів головне: Требухов випередив його…
Жінка, перев'язана хусткою хрест-навхрест, викопувала бульби жоржин. Дбайливо складала їх у плетену забруднену корзину. Неширока, метрів півтора, смуга довкола газону перед входом у клуб моряків, що ще тиждень тому біліла живими квітами, тепер була перекопана. Жінка вже закінчувала роботу, коли оперативний уповноважений Золотухін з'явився на набережній.
Утиснута в море гора чорніла, наче вирубана з вугілля. Хвилі переливалися відблисками — жовтими поблизу, а біля горизонту рожевими. Сонце сідало.
Побачивши Золотухіна, жінка зібрала бульби, взяла корзинку й зникла.
Настала черга Золотухіна. Він поставив мольберт, дістав фарби.
Світло змінювалось, і тіні зникали. Швидко й помітно, наче слід води на гарячому піску. Скреготіли лебідки. Вода омивала палі обвітреної пристані, до якої пришвартувався брудний, наче бродяга, суховантаж. На його кормі майорів прапор, тепер малиновий, тому що захід був дуже яскравий, і справжній колір прапора Золотухін не міг визначити. Вздовж набережної, наче віспою, зритою сонцем і сіллю, сиділи рибалки: з десяток хлопчиків і менше — дідусів. Вудлища звисали над водою. Та риба ловилася погано. До речі, Золотухін не мав можливості весь час спостерігати за рибалками. Значно більше його цікавили люди, які заходили в клуб моряків і виходили звідти.
Незважаючи на то, що вихід у клуб моряків був вільний, місцеві жителі зрідка приходили сюди. Коли сутеніло, біля клубу з'являлися дівчата певної категорії. Вони знайомилися з моряками, своїми й чужоземними, тут же, у скверику.
Клуб моряків працював щоденно, крім понеділка. Це був гарний триповерховий будинок з великими концертним, більярдним, танцювальним залами, рестораном, де за бони чи за долари, фунти, марки продавалися найвишуканіші страви й напої.
Золотухін одразу помітив Варвару. Граф Бокалов напередодні познайомив їх, назвавши Золотухіна своїм добрим корешом. І Варвара заспокоїлася, зрозумівши, що в клубі моряків вона буде не сама, що там будуть її друзі, яких вона, може, так ніколи й не впізнає. Адже навіть з Золотухіним вона повинна поводитись, як з зовсім незнайомою людиною.
Тієї ночі, коли непрошений візитер доручив їй передати книгу «Граф Монте-Крісто», Варвара не лягала спати. Вона сиділа в кріслі. Пила холодну каву й гортала «Графа Монте-Крісто», але жодних слідів тайнопису чи якогось шифру не знаходила.
О третій годині ночі — знову стукіт у двері. Довго не відчиняла, дослухалася. Нарешті впізнала голос Графа Бокалова, який лаявся за дверима. Зустріла його, як рідного. Й виклала все одним подихом.
Граф нахмурився:
— Вскочила в халепу ти, Варю. Одна річ — зламування квартир, кишенькові крадіжки, інша — шпигунство. За шпигунство — стінка.
Варвара плакала й просила виручити. Тоді Граф сказав, що він зараз піде на якийсь час і щоб вона, крім нього, Графа, нікого в квартиру не впускала ні з якого приводу.
Граф повернувся хвилин через тридцять, які здалися їй роком, разом з Золотухіним. Варварі пояснили, що вона має робити і як поводитись.
…І ось тепер Варвара йшла неквапно. Дуже плавною і граціозною ходою. Одягнута в світле коверкотове пальто, з чорною газовою хустинкою на волоссі. В правій руці, зігнутій у лікті, вона несла книгу, притискаючи її до грудей.
Хтось із подружок привітався з манікюрницею. Вона кивнула. Тоді потягла на себе бронзову, начищену до блиску ручку на дверях і зайшла в клуб моряків.
Фойє блищало паркетом. Сходи з білого мармуру, що вели на другий поверх, були вкриті широкою темно-бордовою доріжкою з голубими смугами по краях. Зігнуті канделябри мерехтіли на стінах, наче свічки.
Гардероб містився у напівпідвалі. Варвара здала пальто. Поправляючи волосся, поклала книгу на столику біля дзеркала.
Якийсь чоловік зупинився за її спиною. Вона бачила лише блискуче від бриоліну волосся і ніс з великими ніздрями.
Чоловік масно посміхнувся:
— Ладен сперечатися, що книга, яку ви читаєте, найзахопливіша в світі.
— Не знаю, — відповіла Варвара. Вона справді не знала, що це за книга. Вона її не читала і нічого про неї не чула. Точніше, туманно пам'ятала, що розповідали ще в дитинстві подружки, які читали цю книгу.
— Цікавлюся назвою, — сказав чоловік.
— «Граф Монте-Крісто».
— О-о… Цікаво. Ми ще побачимося! — кинув чоловік. І гукнув до когось: — Розо Карлівно, хвилинку…