— На жаль! Ваша правда… Мій покійний тато мав у Туапсе лазню. Тепер я єдина власниця лазні і гарного будинку на п'ять кімнат. Я сміливо дивлюсь у майбутнє з двох причин. Перша — лазню аж ніяк не можна назвати експлуататорським підприємством, тим більше, що мій небіжчик батько був не тільки хазяїном, але і банщиком, і мозолістом. Друга причина — люди будуть митися у лазні за будь-якого політичного устрою.
— Так… Ви панночка освічена.
— Я б сказала, начитана. А ви, як я розумію, поручик із пролетарів.
— Помітно?
— Помітно. До речі, ви не дуже й намагаєтеся це приховати. Людина, в якій є порода, людина, чиє дитинство минуло під пильним оком гувернантки, не стала б у такій ось ситуації наганяти на дівчину політичні страхіття. Вона віддала б перевагу жартам і легкому флірту.
— Це правильно, — погодився я. І, згадавши, що як офіцерові зв'язку генерала Юзедовича мені слід якось пояснити свою простоту, додав: — Ви говорите дуже правильно і дуже ласкаво. На жаль, ми огрубіли за роки бійні. І тепер не тільки поручики з пролетарів, але й офіцери з панів грубі, наче портові вантажники.
Коряві акації з білими кетягами стояли як у мереживі. Вони росли праворуч вулиці, з іншого боку на них, як женихи, дивилися довгі тополі. Їхні вершини йшли високо в небо. Воно, як і раніше, було голубе й сонячне.
Дім покійного власника лазні, як і більшість помічених мною будинків у Туапсе, був побудований у саду за фруктовими деревами.
Я заніс корзини на терасу, колись синю, але давно не фарбовану. Дошки підлоги з темними щілинами рипіли під ногами. В будинку, очевидно, нікого не було, бо панночка відімкнула двері ключем. І ми ввійшли в широку неприбрану кімнату, в правому кутку якої стояв трохи припорошений рояль. Двоє вікон кидали на нього по жовтому сонячному квадрату. І порох од цього був ще помітніший. Ліворуч, біля глухої стіни, стояв диван. На ньому у безладді валялися якісь ганчірки. На круглому столі з полірованими зігнутими ніжками тіснилися тарілки. На них — залишки їжі.
Панночка байдуже пояснила:
— У мене постоялець — лікар. А будинок побудовано нерозумно. Решта кімнат суміжні. Мені довелося перебратися сюди, бо не можу без рояля.
— Як вас звати? — запитав я.
— Клавдія Іванівна. Ви теж не назвалися.
— Никодим Григорович Корягін, — випалив я. — Офіцер зв'язку п'ятого кавалерійського корпусу генерала Юзедовича.
— Хіба п'ятий кавалерійський корпус прибув у Туапсе? — діловито запитала Клавдія Іванівна.
— Ні. Я відряджений у розпорядження штабу Кубанської армії.
— Вибачте, поручику. Я відірвала вас од важливої справи.
— Я радий був допомогти вам.
— І я… Я вдячна випадку, який познайомив нас.
На її обличчі була посмішка, та, як мені здалося, не дуже щира.
— Приємні хвилини завжди короткі. Мені час… Ви не підкажете, як пройти на вулицю Святославську?
Вона не зуміла приховати здивування.
— Святославську?! Вам який будинок?
— Чотирнадцять, — збрехав я.
— Там немає такого будинку, — сказала вона. — Це дуже коротка вулиця. Останній будинок там номер вісім.
— Отже, я щось плутаю.
— Схоже. Вам найкраще йти через центр. Вийдете до моря. І праворуч по дорозі, вздовж берега.
— Спасибі вам. Прощавайте.
— Хвилинку, поручику. По-перше, не прощавайте, а до побачення. По-друге, мені хотілося віддячити вам. Ви, звичайно, курите.
— Вгадали.
Клавдія Іванівна підійшла до дивана, з-під квітчастого покривала дістала чорний ридикюль. Відкрила його:
— Ось подивіться.
В її руці блищав нікельований квадратик. Вона натисла кнопку. І над квадратиком здійнялося крихітне жовто-голубе полум'я.
— Це запальничка, — пояснила вона. — Я дарую вам її. Скільки цигарок викурюєте за день?
— Штук п'ятнадцять.
— Чудово. Щоденно п'ятнадцять разів ви будете згадувати про мене.
— Я не можу взяти ваш подарунок. Це дуже коштовна річ.
— Ви мене ображаєте, поручику.
— Вибачте. Спасибі.
— На здоров'я, — насмішкувато відповіла Клавдія Іванівна. — Якщо у вас буде час і ви виявите бажання послухати музику, заходьте. Вечорами я рідко розлучаюся з роялем…
— Дякую.
— Тепер останнє прохання: віднесіть корзини за рояль. Як ви здогадуєтесь, їм не місце посеред кімнати.
Я підняв корзини. Поніс їх до рояля. Але там, у кутку, сталося непередбачене. Одна з корзин, права, зачепилася за виступ підвіконня. Ручка з хрускотом одірвалася. Корзина перевернулася. Почувся дзенькіт розбитого скла — і… десятків зо два ручних гранат, градом застукавши об підлогу, розкотилися врізнобіч.