Пізніше я часто замислювався над тим, що ж відчув у той момент: страх, здивування, спантеличення? Здається, ні те, ні друге, ні третє. Те, що сталося, було якийсь час вищим за моє розуміння. І мене заплеснув подив, який часто-густо буває викликаний спритним картярським фокусом.
Рука Клавдії Іванівни, ніжна, біла рука з тренованими пальцями ковзнула у глиб ридикюля. І враз я побачив короткий нікельований пістолет.
— Ви у мене стрілятимете? — запитав я.
Вона відповіла дуже впевнено:
— Так. Якщо ви спробуєте звідси вийти.
— Це смішно. Мені байдуже до ваших штучок!
— Можливо, ви й праві. Але нічого іншого я не можу придумати.
— Думайте швидше.
— Не виходить. Я на це не розраховувала. Ви такий спритний і сильний… І раптом така необережність.
— Я мушу йти.
Вона заперечливо похитала головою. Погляд її не виражав нічого, немов великі сірі очі були скляні.
— Ви коли-небудь убивали людину? — запитав я.
— Не доводилося.
— Думаєте, це легко?
— Я звикла до труднощів.
— Чуєте, я не запитую, хто ви. І не запитуйте мене. Але я не ворог вам.
— Ви знаєте мою таємницю.
— Гранати. Можливо, вам підсунули їх замість порцеляни.
— А якщо я колекціоную вибухонебезпечні предмети?
— У кожного свої дивацтва.
— На все є відповідь.
— І вихід із будь-якого становища є. Якщо подумати.
— Однак ви заважаєте мені думати. Заважаєте своїми розмовами.
— Взагалі я не страждав від балакучості. Це нерви.
— Може бути.
— У вас є щось закурити?
Вона могла б сказати, що не курить або що у неї немає цигарок. Просто відмовити. Але я запитав, як кажуть, без усякої задньої думки. Питання вийшло природним. Клавдія Іванівна знову відкрила ридикюль…
І в цей момент я вдарив її кришкою від корзини.
Ну… Я знову на тому самому, що кишить людьми, бульварі, де хвилин тридцять тому зустрівся з Клавдією Іванівною. Я розумію, що тоді мені слід було серйозно задуматися над тим, хто ж ця молода жінка чи панночка, яка так обожнює рояль і гранати. Ручні, солдатські гранати, з убивчою силою на п'ять метрів. Що за лікар поселився у її незручно спорудженому будинку? Але часу не було…
Сонце почало заходити. Годинник на площі, крутобокий, наче бочечка, показував рівно три… Треба пробиратися на Павук. Дивна назва. Наче з казки про Кощія Безсмертного.
Хочеться пити. Це від швидкого бігу. Коли я вистрибнув у вікно, то подумав, що Клавдія Іванівна почне палити мені в спину. Але вона не стала стріляти. Не захотіла привертати увагу.
Пити, пити… І товста тітка прямо з вікна квартири, що виходила на тротуар, жваво торгує петровським квасом. Та мої кишені порожні. В них — ані копійки. Хоча товариш Каїров наділив мене пристойною сумою, що викликала подив у командира партизанського загону.
А це що за черга? Чим тут торгують? Гасом. У блискучому цератовому фартусі, у кепці з обгризеним козирком, гасівник моторно наповнює латунну міру. Гас, фіолетово-жовтий, ллється із широкого крана і трохи піниться, наче квас.
Хтось бере мене за плече. Я повертаю голову — і очам своїм не вірю. Справжня мана. Так це ж партизан. Тонкогубий, той, що пропонував мене і Сорокіна біля літака «шльопнути».
— Радий вас бачити, пане поручику, — каже.
Я запитую:
— А як ви сюди потрапили?
Але тонкогубий не відповідає на моє питання. Владно каже:
— Беріть його.
Двоє солдатів хапають мене за руки. Та зло надає мені сили. Я розкидую солдатів, наче вони ганчір'яні. Кидаюся вперед. На моєму шляху раптом виростає старий із бутлем гасу, якого він тримає на грудях, наче немовля. Падав дід, падаю я. Падає і бутель. Розбивається об бруківку. Солдати кидаються за мною. Натовп шарахається, перекидає бочку з гасом. Я лежу в калюжі, а гасівник лається на все Туапсе. Так, він поніс збитки.
Стукають по тротуару чоботи. Тротуар старий, наче йому сто років. Перекошений, витоптаний, тріщини вздовж і впоперек. Люди розступаються, даючи дорогу мені й моїм конвоїрам. На обличчях я не бачу переляку чи зневаги, але й співчуття не бачу також. Нас супроводжує шепіт, скоромовка, ясні, членоподільні репліки. З них дізнаюся, що я торгував опіумом, зґвалтував дванадцятирічну дівчинку, вкрав золотий брегет у командира полку…
Тонкогубий очолює процесію. Він іде кроків на три попереду мене. А конвоїри на півкроку позаду. Втікати безглуздо. Пристрілять. А якщо й пожаліють кулю, то все одно доженуть.
Я бачу рябе від сонячних полисків море. Причал. Плоскуватий, чорний суховантаж, відшвартований у далекому кінці причалу. Дим, наче гребінь, над його худою трубою. Але мене ведуть не на корабель. Ми повертаємо праворуч. І дерев'яні непривітні будинки заслоняють море. І стає дещо сумно й тоскно.