Розплата, розплата, розплата…
Ця думка витіснила інші. І була головною для Каїрова цілих шістнадцять місяців. Тільки 26 вересня 1922 року об 11-й годині 30 хвилин на площі Хазратабал у місті Оші польова виїзна сесія воєнного трибуналу Туркестанського фронту, керуючись статтями 58, 76 і 142 КК РРФСР, засудила Муетдіна та його спільників до розстрілу.
Потім було багато різних справ. Але цю першу свою справу Мірзо Іванович тепер уже не забуде ніколи.
Сованков, горблячись, вийшов у двір. Каїров ступав на крок позаду.
Вечір був іще світлий. Але перші зорі вже дивилися з неба. Й дерева не зеленіли, а мерехтіли тьмяно, наче накрилися на ніч темним покривалом. По радіо передавали вечірнє повідомлення Інформбюро: наші наближалися до Севастополя.
Чорнота арки лишилася позаду. Вони вийшли на вулицю. Там було порожньо. Лише вдалині стояла машина Каїрова й поряд з нею кілька співробітників особливого відділу…
Прощання
— Оце й усе! — сказав Каїров у телефонну трубку, прикриваючи її долонею, тому що люди в кабінеті розмовляли голосно, здається, сперечалися. — Так і не попив я, Неллі, твого виноградного вина.
— А дарма, — пошкодувала Неллі. Й похвалилася: — Вино вищого гатунку.
— Не обділяй ним Золотухіна.
— Він і від води хмеліє.
— Неллі, ти невиправна. Говорити мені таке про свого чоловіка! Не забувай, мої предки сповідували іслам. А в корані прямо сказано: «Чоловіки стоять вище жінок тому, що аллах дав одним перевагу над іншими».
— Я невіруюча, — весело відповіла Неллі.
Катер відходив до настання світанку, близько четвертої ранку, коли нічна імла лише починала розсмоктуватися і свинцеве море не бавилося бліками, а мерехтіло, наче застигле, тому що роздивитися рух хвиль було неможливо, як не можна було розглянути і берег, розрізнити на ньому будинки, вулиці, дерева.
Навіть вершини гір, сонні, ще лежали, обнявшись з небом, заколисані посвистом солов'їв, та й не тільки солов'їв, але й інших птахів, назви яких Каїров просто не пам'ятав.
Свіже й чисте було повітря і дихалося легко, й не було відчуття втоми, задушливого, як тісний комір.
Довгий причал нечіткою чорнотою розсікав бухту. З маленької будки, що стояла біля входу на причал, вийшов матрос у бушлаті і з гвинтівкою. Матрос і гвинтівка здалися Каїрову дуже великими, він з подивом подивився на маленьку будку, похитав головою.
Перевіривши документи в Каїрова й Чиркова, матрос віддав честь. Сказав:
— Проходьте.
Дошки на причалі були вологі. Пахли сіллю. Сіль відкладалася на них роками. Дошки почорніли, зістарилися.
А Каїров пам'ятав цей старий причал молодим, коли він пахнув лісом. Усе старіє. Причали — також.
Каїров не думав від'їжджати так раптово. Він розраховував покинути місто, побачившись іще з Золотухіним, Неллі, Дорофєєвою. Думав побесідувати з шофером Дешиним. Однак радіограма, що викликала його в штаб фронту, надійшла зразу ж після повідомлення про завершення операції «Будда». Каїрова ждало нове завдання, яке, зважаючи на все, не терпіло відкладання.
— Не забудьте показатися лікареві, — нагадав Чирков.
— Іграшки все це, синку. Каїров буде жити до ста років. У нас рід довгий.
З тральщика, що пришвартувався праворуч до причалу, санітари виносили поранених. Носилки не були накриті.
Матроси лежали в розірваних тільниках. І бинти були темні від крові.
— Здрастуйте! — Голос Оленки. Й сама вона в матроському бушлаті. Йде поряд з носилками.
Чоловіки спиняються.
— Це гарний знак, — каже Каїров. — Побачити знайомого — все одно що сісти перед дорогою.
— Давайте посидимо, — пропонує Оленка. — Адже кілька секунд можна.
— Можна, але не треба. Все буде добре, Оленко, — посміхається Каїров.
— А ви мовчите, — Оленка звертається до Чиркова.
— Ви з'явилися тут так несподівано, — збентежено каже капітан.
— Зовсім ні… Приїхали по поранених.
— Я розумію. Я висловився неправильно.
— Ви все правильно сказали. Я до вас причепилася.
Чирков запитав:
— Що ви робите Першого травня?
— Чергую.
— Так… — Чирков говорить тихо й сумно. — У мене теж буде якась справа.
— А якщо не буде, приїжджайте, — запрошує Оленка. — Я чергую до шостої вечора.
— Тепер темніє пізно, — відповідає Чирков.