— Я був би щасливий, якби це виявилося правдою. — Долинський повернувся до козаків, що його супроводжували, і сказав: — Приступайте!
Увагу Долинського привернув насамперед годинник. Він стояв у великій кімнаті. Масивний. Дуже давній. І не йшов. Долинський подумав, що в цьому є якийсь секрет. Малоймовірно, щоб таку махину використовували як прикрасу.
Він повертів стрілки, хитнув маятник, потім наказав козакам відсунути годинника, та ніякого тайника за ним не виявилося. Заповзяті козаки, яким він ще до початку операції підніс по склянці самогону, перевернули горище, підвал, простукали стіни. Долинський сам зазирнув у топку великої, викладеної темно-синьою керамікою груби, висунув заслінку. Нічого! Трохи повагавшись, він наказав зривати підлогу.
Дошки скрипіли, тріщали. Цвяхи вилазили іржаві, скарлючені… І незабаром стало очевидним, що і ця затія марна. Підлога була настелена років десять, а то й п'ятнадцять тому; з того часу ніхто не чіпав її і нічого під нею не ховав.
Із закам'янілим обличчям, що не виражало ні страху, ні суму, професор Сковородников сидів у своєму кріслі на терасі. Події, що відбувалися у домі, здавалося, не хвилювали його.
Розпалені, спітнілі, закурені, козаки не добирали слів, адресуючи їх один одному, й господу богу, й господареві, що застиг у своєму кріслі, наче в труні.
Тим часом у будинку не залишалося місця, не промацаного, не простуканого, не обшуканого.
Вийшовши на терасу, Долинський руба спитав:
— Де?
Брови професора трохи подалися вгору, але обличчя не ожило й так само скидалося на маску, й печать подиву не позначилася на ньому.
— Навіщо вам ікони? Ви ж дилетант у живопису.
Перш ніж відповісти, Долинський подумки склав такий абзац:
«Він не вважав більше за потрібне брехати і прикидатись. І йому добре було казати правду. Він омивав нею душу, споганену, осоружну, наче непотрібна, важка ноша. І йому хотілося кректати від радощів і трохи пританцьовувати».
Полегшено зітхнувши, капітан посміхнувся, наче дитина, сказав одверто:
— Я продам їх і одержу великі гроші!
— Гроші в Росії тепер втратили ціну.
— Я продам ікони за кордоном. Куплю отель на Середземноморському узбережжі.
— Думаєте, вам вистачить коштів?
— Ви ж самі казали, що ікони дорогі.
— Треба знайти цінителя, здатного оплатити їхню справжню вартість.
— У мене є покупець.
— Ось як! А колекція?
— Тільки глупота безмежна, професоре. Всяка впертість має кінець.
— Сентенції, подібні до цих, легко виголошувати. Хотів би я бачити, як ви спробуєте їх реалізувати.
— Дуже просто. Я спалю будинок разом з вами й вашою колекцією.
— Підійдіть ближче, — сказав Скороводников. — Я подивлюся вам у вічі.
Долинський знав, якщо дивитися напарникові в перенісся, то можна витримати будь-який зустрічний погляд, яким би довгим і емоційно заповненим він не був.
— Ви страшна людина, здатна на будь-яку мерзенність, — зробив висновок Сковородников.
— На жаль, це так, професоре. Життя зробило мене таким. Але я і щира людина. Й дуже жалісна. Мені буде гірко, дуже гірко, що неоціненні пам'ятники старовини загинуть в огні тільки тому, що двоє інтелігентних чоловіків не знайшли спільної мови… Подаруйте мені ікони, і я назву свій отель вашим ім'ям. Отель «Святий Михайло». Звучить!
— Назвіть свій отель краще ім'ям диявола.
— Ні-ні! Я благородна людина. Я все пам'ятаю. І не кидаю слів на вітер. Ну?! Де колекція?
Важко зітхнувши й зморщившись, професор підвівся з крісла, тихо сказав:
— Колекція в грубі. Відсуньте заслінку. Й натисніть третю плитку. Вгорі праворуч…
Груба, вкрита синьою керамікою, поїхала набік без будь-яких сторонніх зусиль. Пружину грек Кость зовсім недавно поставив нову, а болти добре змазав мастилом…
20. Як бути? (продовження записок Кравця)
Зв'язок, зв'язок, зв'язок…
У розвідці — він як повітря. Боїшся зробити зайве: раптом підведеш когось, зірвеш чийсь задум… Грек Кость тривалий час мав зв'язок ланцюжком. Я неясно уявляв, що це таке. Очевидно, одна людина приходить за визначеною адресою, передає повідомлення. І так далі…
Але ось 9 квітня наші взяли Туапсе. Лінія фронту змістилася південніше міста. Й щось порушилося в ланцюжку. Й ми залишилися без зв'язку. Останнє повідомлення, яке Каїров передав Костю, було про моє можливе прибуття.
Кость запевнив мене, що колекція у надійному місці, що евакуюватися професор Сковородников не збирається. Ось чому я був спокійний за цю частину завдання. Щоденно ходив на базар на той випадок, якщо хтось прибуде від Каїрова.