Выбрать главу

Падіння Лазаревського можна було ждати з дня на день. І я вважав, завдання моє завершиться без будь-яких ускладнень. Просто й буденно. Як це трапляється найчастіше.

Однак 10 квітня сталися дві події, які стурбували нас, поставили під загрозу виконання завдання.

Рано-вранці до мене на Олександрівську, 17, прийшов Кость, злий, схвильований:

— Сковородникова пограбували, — сказав він.

— Хто? — Мені здалося, що я не дочув.

— Долинський. Учора ввечері він вивіз усю колекцію.

— Куди?

Кость знизав плечима.

— Треба дізнатися, — сказав я. — Він не міг це зробити сам.

— З ним були козаки, — похмуро відповів Кость. Пошкріб нігтем неголене підборіддя: — Боюся, колекції уже немає в Лазаревському. Він не міг відправити її у Сочі.

У відчинені двері вривалися пахощі бузку. Й сам він, білий, біля порога вигравав сонцем радісно й гарно.

— Він цікавився фелюгою вашого брата. Отже, колекція іще тут.

— Можна думати й так, — неохоче погодився Кость. Але тут же заперечив: — А можна й по-іншому… З фелюгою багато ще неясного. Я не давав твердої гарантії. А фронт наближається… У Сочі порт. І там більше можливості домовитися з капітанами. Якщо ж сюди зазирне фелюга мого брата Захарія, то вона може зайти й у Сочі.

— Можливо, ви й праві… Тоді треба їхати в Сочі. А якщо колекція все-таки тут?.. Постарайтеся дізнатися напевно…

По виразу обличчя Анріадіса було ясно, що він не дуже впевнений, чи вдасться йому це зробити. Проте Кость не став більше заперечувати. Він просто сказав:

— Я прийду на базар. — І пішов.

… Роботи на базарі вистачало. Людей у селищі не зменшилося. Тому що з транспортом було кепсько. Звичайний віз до Сочі коштував нечувані гроші. Я години дві не розправляв плечей, зігнувшись над лапкою, як раптом почув знайомий жіночий голос:

— Чи зможете ви полагодити модельні туфлі французької роботи?

Відповідь виголосив якось механічно:

— Я лагоджу все, крім личаків.

Переді мною стояла Клавдія Іванівна. У світло-зеленій сукні, у модному капелюшку, замшевих черевичках, вона, слово честі, наче зійшла з розмальованої картини!

— Куди їх можна принести? — спитала вона примхливо.

— На Олександрівську, сімнадцять. Вам терміново?

— Чим швидше, тим краще, — відповіла вона гордовито. Повернулась і пішла, не удостоївши мене навіть кивком голови.

… За годину вона сиділа в моїй кімнаті. У тій самій, надійній, яку підготував для мене Кость. Море шуміло поряд. Город горбастими грядками виходив на самий берег. Грядки були розпушені. Дві чи три зеленіли цибулею, петрушкою.

— Є що-небудь для Перепілки? — спитала Клавдія Іванівна.

— Перепілка — це ти?

Вона ледь помітно кивнула.

— Ми четверту добу сидимо без зв'язку, — признався я.

— Це погано, — зітхнула вона. І розповіла мені про збори під кодовою назвою «Семінар». Передала списки.

Я сказав, що цінність списків відносна. Найімовірніше, диверсантів закинуть під іншими прізвищами, з фальшивими документами. Вона відповіла, що про це нічого не знає. Я спитав, чи виїжджав учора капітан Долинський у Сочі.

Вона сказала твердо:

— Ні.

Ми домовилися зустрітися завтра. Тому що у Перепілки була можливість завтра з'явитися в селищі. Вона мала намір забрати свої речі з інтендантського складу, якому належало евакуюватись.

21. Рішення

Вони сиділи в лісі, кілометрів за три від селища.

Схил гори був не дуже крутий, швидше пологий схил. Деревам на ньому жилося привільно. Вони виросли дуже великі, їхні вершини потурбувалися про тінь. Вона застеляла землю з великою щедрістю. Сонце проникало крізь листя. І галявини ці були як вікна — яскраві й світлі.

— Тут є гадюки? — спитав Кравець.

— Є, — відповіла Перепілка. — Боїшся?

— Терпіти не можу гадюк і павуків.

Вона засміялася.

— Дивно? — Він усміхнувся.

— Чому? Багато дівчат боїться павуків, мишей, гадюк.

— Але я ж не дівчина, — зауважив він.

— Цього я не знаю.

Він ліг на спину, заплющив очі. На чолі в нього зібралися зморшки, вуста були міцно стиснуті.

Дивлячись на нього скоса, вона раптом відчула приплив симпатії до цього незрозумілого, але, очевидно, дуже сміливого хлопця. І тепер, з густою недоглянутою бородою, він здавався їй мужнішим і природнішим, ніж там, у Туапсе. Й вона, несподівано не тільки для нього, але п для самої себе, нахилилася й поцілувала його у вуста. Він схопився, наче підкинутий. Ні. Не скочив на ноги, а різко піднявся, спираючись на руки. Й тепер не лежав, а сидів. І дивився на неї. І очі його були такі по-дитячому розгублені, що в неї на душі стало раптом світло-світло, наче там поселилося сонце…