— Я пірну під ваше ліжко.
І вона не заперечила, а згідливо кивнула у відповідь, їй подобались отакі відчайдушні хлопці.
Жандармський офіцер з'явивсь у дверях всього лише хвилин три по тому.
— Ви сама? Вас ніхто не турбував, панночко?
— Крім вас, ніхто.
— Панночка не дуже люб'язні.
— Ви заважаєте. В мене завтра екзамен.
Тупочучи, жандарми вийшли. Їхні голоси ще долинали в вулиці — сторожа престолу прочісувала весь район.
Клава повернулася до піаніно. Грала довго й з настроєм.
— Ви молодець, — сказав хлопець, вибравшись з-під ліжка. Потім він вийняв із-за пазухи пачку листівок. Задоволено зазначив: — Не промокли. — Й з прикрістю: — Жаль, казанок з клеєм я загубив.
— Є клей, — сказала Клава. — У кімнаті був ремонт. І лишилося майже півбанки гарного клею.
— Ви зовсім молодець, — зрадів хлопець.
— Це страшно — клеїти листівки?
— Такої погоди холодно.
— Можна, я допоможу вам? — Іще мить тому Клава не думала про це, і прохання чи пропозиція вихопилися в неї мимоволі, як зітхання.
Хлопець глянув на неї пильно. Спитав:
— А екзамени?
— Я здібна, — похвасталася Клава безтурботно, весело. Накинувши пальто, вона загасила свічки. Й вийшла слідом за хлопцем. Пошепки запитала в саду:
— Ви анархіст?
— Я більшовик.
… У двері постукали. На порозі стояв начальник караулу. Тінь од дверей, наче вуаль, прикривала його обличчя.
— Мадам! — майже урочисто сказав він. — Капітан Долинський на дроті.
Вона поспішно пройшла за поручиком напівтемним коридором, східцями з м'якими доріжками. В кімнаті, відведеній для чергового офіцера, висіла незграбна картина, що зображувала оголену жінку, яка виходила з морської хвилі. Навряд чи Афродіта з'явилася з моря так непристойно.
Телефон спотворив голос Долинського так, що спочатку Клавдія Іванівна навіть сумнівалася: чи з капітаном вона розмовляє?
Вона сказала:
— Мене не випускають. Накажіть, щоб мене випустили.
— Це небезпечно, — відповів він. — І потім, така погода…
— Але мені терміново треба в Лазаревське.
— Навіщо?
— Я не можу сказати цього по телефону.
— Гаразд. Я приїду хвилин через тридцять.
Їй не лишалося нічого, як передати трубку поручикові.
Вона знову піднялась у свою кімнату. Подивилася на годинник. Три хвилини на одинадцяту. За сім хвилин Долинський ніяк не зможе встигнути сюди, тим більше, що й обіцяв він бути тільки через півгодини. Втім, яке це мав значення? Навіть коли б у неї в запасі були ці тридцять хвилин, тридцять п'ять, сорок… Що вона скаже Долинському? Як пояснить необхідність терміново покинути дачу?
Долинський простий і не простий. І знає вона капітана зовсім погано. Вчора він раптом сказав:
— Візьми чистий аркуш паперу. Я почну диктувати роман.
Вона вирішила: він жартує. Але, побачивши бліде обличчя й очі, майже божевільні, а ще більше — смутні, вона слухняно вставила в каретку чистий аркуш паперу.
— «Уночі почувся гуркіт гарматної канонади, — почав Долинський. — День був надто заповнений звуками — канонаді бракувало тиші, як часом бракує світла картині, щоб її могли розглянути добре, пильно… Червоні наближалися до міста. Могли взяти його в найближчий час. Під пеленою темряви з порту квапно відходили судна і баржі, які тягнули буксири. Вони тримали курс на південь. До берегів Туреччини…»
Їх перервали. Зайшов хтось з офіцерів. І потім уже Долинський не повертався до розмови про роман.
Однак аркуш з початком Клавдія Іванівна поклала в папку. Вона знала, що капітан згадає про нього, тому що не забуває нічого.
… А на годиннику — вісім хвилин на одинадцяту. Сто двадцять секунд, щоб врятувати життя. Клавдія Іванівна відчинила кришку валізи. Припустимо, їй удасться витягнути детонатор. Запобігти вибуху динаміту. Сам детонатор вибухне все одно. Нехай вона тимчасово врятує собі життя. Але підготовка диверсії буде розкрита. А це означає допити, катування, розстріл…
Краплі воску слізьми скочувались униз. Гніт оголився. Полум'я плигнуло, розпушивши над собою щедрий хвіст кіптяви. Кімната захлинулася в жовтому тремтливому світлі. Й мокрі шибки заморгали яскравим світлом, як море в ясний сонячний день.
Клавдія Іванівна рішуче загасила свічку.
За вікном усе ще лив дощ, але не такий жорстокий, як раніше. Намацавши лозу гліцинії, Клавдія Іванівна піднялася на підвіконня. Сіла. Мерщій роззулася. Міцно схопила руками лозу. Й повисла над вікном. Як їй пам'яталося, карниз був сантиметрів за шістдесят під вікном. Нога торкнулася його: Клавдія Іванівна обережно рушила карнизом, тримаючись за гліцинію. Діставшись колони, обхопила її, холодну, мокру, і, згадавши дитинство, коли вона, як кішка, могла лазити по деревах, спустилася вниз.