Йому пощастило почути постріли. Вірніше, побачити. Він здогадався, що звуки, які тонули в ревінні моря і шумі дощу, схожі на тріск сухої палиці, є не що інше, як постріли. Він вивів коней із яру. Прив'язав їх до ясена, якого помітив напередодні. Вийняв пістолет, пішов уздовж берега до дачі. Саме тоді й пролунав вибух. Дах дачі раптом висвітився. Піднявся ледь-ледь, наче кришка над закипілою каструлею. Потім стрімко став розширюватися за рахунок вогню, кіптяви, зірваних балок, заліза, дощок. Стіни осіли. Й упали…
Отоді метрів за тридцять од себе, на алеї, Кравець побачив зігнуту жіночу постать. Й зрозумів, що це Перепілка.
Налетівши на старі рибальські сіті, провислі на похилому сушилі, він заплутався в них. Вибирався, лаючись. Зважаючи на час, Перепілка мала вже вийти на це місце. Але ніхто не пробігав берегом.
Яр, у якому призначили зустріч, містився ліворуч од дачі. Й Перепілка повинна була бігти берегом сюди, в бік Лазаревського. Жодних явних причин, що завадили їй рухатися наліво, Кравець не знаходив. За винятком… За винятком того, що в Перепілку стріляли.
Пригнувшись якомога нижче, Кравець широкими стрибками кинувся у глупу ніч, туди, де темніла алея. Прибережна галька, велика й дрібна, блищала жалюгідно, тьмяно, нечутно провалюючись під чобітьми. Зате море горланило щосили. Хвилі йшли високі, часті, з довгими пінистими гребенями. Гребені ці біліли, мов клаптики туману, то зникаючи, то з'являючись знову.
Блиснула блискавка. Блиснула на частку секунди. Але й цієї частки було досить, щоб Кравець помітив Перепілку, яка лежала впоперек алеї…
Добре, коні були поряд.
Кравець розумів, що Перепілка ще жива, що вона поранена, та нічим допомогти їй у цю мить не міг. Він поклав її впоперек сідла й неквапно рушив до берега моря…
Фелюга наближалася. Кравець одразу побачив її, як тільки вийшов з лісу. Ще він помітив Долинського й грека Костя біля самого крайчика води, що вигравала рідкими, веселими хвилями.
— Хто це? — повернувшись на звуки кроків, запитав Долинський.
— Моя людина, — байдуже пояснив Кость.
Та, напевне, відповідь грека не задовольнила Долинського, в нього була професійна пам'ять на обличчя. Тому що погляд контррозвідника чітко затримався на Кравцеві. Й Кравець зрозумів, що він упізнаний.
Кравцеві вдалося раніше вихопити пістолет. Однак різким рухом Долинський схопив Костя за комір сорочки і прикрився ним, наче щитом. Грек рвонувся, лишив у руці рудобородого великий шмат сорочки. Впав. Галька зашаруділа під його тілом. І Долинський спрямував дуло пістолета на Костя, хоча це було тактично неграмотно й диктувалося лиш злістю.
Кравцеві треба було пробігти ще метрів п'ятнадцять, щоб дістати Долинського й захистити Костя. Він зрозумів, що не встигне. Й вистрілив…
Долинський перевернувся на спину. Хвилі тепер лизали його обличчя і бороду, що, змочена водою, втратила пишність і стала ріденькою, схожою на водорості. Над морем літали чайки. Вони були білі, легкі. Постріл не налякав птахів, і вони так само вільно ширяли в повітрі, стрімко падали й знову шугали вгору. Хвилі дивилися на птахів, і їхнє зітхання було сповнене заздрощів.
Обтрушуючи з одягу мокру дрібну гальку, Кость промовив:
— Відвоювався.
Ящики з колекцією лежали трохи збоку, прикриті зламаним гіллям. Долинський, очевидно, квапився. Кришка на одному не була прибита щільно. Трималася тільки на двох цвяхах. Піднявши її, Кость одразу впізнав загорнуті в рогожу ікони й картини, які ще зовсім недавно він ховав у грубу професора Сковородникова.
— Усі тут? — запитав Кравець.
— Схоже, що всі, — нахилившись, сказав Кость. — Точно відповісти зможе тільки професор.
24. Подарунок
— Ця людина, професоре, — сказав Кость, кивнувши на Кравця, — покарала Долинського. Вона повернула вам ікони.
Професор Сковородников трохи підвівся в кріслі, наче спробував зазирнути в ящики крізь кришки, потім раптом обм'як і відкинувся назад.
— Вам погано? — запитав Кравець. — Води б…
Однак Михайло Михайлович зробив знак рукою, що все гаразд, що йому нічого не треба.
— Ікони знову заховати в грубу?
Тераса тепер не була ідеально чиста, як завжди. Сліди болота і безладдя — наслідок обшуку — були видно повсюди.
— Ікони не треба ховати в грубу, Костю, — сказав професор. Потім він подивився на Кравця і запитав: — Хто ви такий, хлопче?
— Кравець.
— Чи часом ви не червоний?
— Угадали.
— Хіба червоні прийшли в Лазаревське?
— Незабаром прийдуть.