— Іди з очей моїх, — просила у таких випадках Ксеня Олександрівна.
— Негайно! Негайно! — Попов розсікав ребром долоні повітря і зараз же виконував її прохання.
Ксеня Олександрівна повернула ключ. Почула кроки на сходах. Восени й узимку сходи вкривали килимові доріжки. Навесні, коли надворі утворювалося болото, доріжки знімали. Чистили. Й до осені Попов беріг їх у своїй коморі, що містилася на першому поверсі під сходами.
— Ви вже замкнули двері?
— Я можу відчинити.
Вона впізнала постояльця з третього поверху з тридцять шостого номера, молодика з короткими вусиками й золотою фіксою, яку можна було бачити зліва у верхньому ряду зубів, коли він говорив або посміхався. Ксеня Олександрівна охрестила його про себе Фіксань.
— Нічого, — сказав він. — Хотів подихати свіжим повітрям, провітритися… Ну гаразд… Піду спати.
Він жив у готелі вже четвертий день. Часто зникав. Однак, як правило, швидко повертався. Гасова лампа світила за його спиною на стіні, біля сходової площадки. Тінь Фіксаня перехилялася, збігаючи східцями в хол, а там лежала рівна й довга, торкаючись ніг Ксені Олександрівни.
Знизавши плечима, Ксеня Олександрівна наступила на тінь. Доброзичливо сказала:
— На добраніч.
— Дякую, — відповів він не рухаючись. Потім нерішуче спитав: — Ви не зможете розбудити мене о шостій?
— Будь ласка, — кивнула Ксеня Олександрівна, спокійно прямуючи до конторки.
Фіксань якось дивно дивився на неї. Раптом, немов від болю, стисши вуста, мотнув головою. Неголосно, наче про себе, сказав:
— Ні-ні… Будити не треба. Я сам прокинусь. Я сам! — І побіг східцями нагору.
Бронзові стержні, що підтримували доріжки, дзенькали, мов копійки в кишені.
Узявши з конторки свічку (електрика в місті через день вимикалась о дванадцятій годині всюди, крім залізниці й ремонтних майстерень, які в місті називали одним словом — депо). Ксеня Олександрівна пішла за сходи, щоб перевірити, чи зачинено чорний хід. Вона робила так завжди.
Коридор тягнувся вузький, невисокий, просякнутий запахами столярного клею і струганих дощок. Поряд з коморкою Попова була майстерня теслі, сухенького, миршавенького дідка, який не кваплячись і добре ремонтував готельні меблі.
Полум'я свічки колихалося. Тіні рухалися по стінах так, наче віяв вітер. Ксеня Олександрівна підняла свічку вище. Розплавлений віск котився по свічці прозорою, чистою сльозою.
Завгоспа Попова вона впізнала одразу. Він лежав упоперек коридора, в картатих штанях, у парусинових туфлях бежевого кольору. Лежав на животі, ткнувшись обличчям у зігнуту праву руку.
«Господи! — подумала Ксеня Олександрівна. — Це ж треба так напитися!»
Вона сіла напочіпки, як і раніше, тримаючи високо свічку. Торкнулася спини завгоспа, точніше, постукала об неї пальцями, як у двері. Сказала голосно:
— Вадиме Зотиковичу!
Поза, в якій лежав завгосп, нагадувала позу п'яної людини. Але щось насторожило жінку. Насторожило вже тоді, як вона тільки присіла. Минула секунда, друга, третя… І Ксеню Олександрівну наче пронизало: завгосп не дихає. Вона простягла руку до його голови. Торкнулася волосся. І відчула липучість на пальцях. Світло, яке блимало навкруг свічки, не вирізнялося великою яскравістю. Але й його виявилося досить, щоб зрозуміти: на пальцях кров.
— Зотиковичу, — цього разу пошепки, майже нечутно вичавила з себе Ксеня Олександрівна, зрозуміло, не сподіваючись почути відповідь.
М'язи її зомліли, наче вона багато годин сиділа чи лежала в незручній позі. Страх калатав у грудях, тремтіння перейшло в руку. Вона подумала, що може упустити свічку й залишитись у непроглядній темряві тут, у цьому страшному вузькому коридорі, з дверима, які не замкнені, а ведуть у засмічене подвір'я, що впирається в круту гору, де, крім каміння і чагарів, немає нічого.
Тепер вона добре бачила, що двері чорного ходу тільки прикриті. Важка защіпка, на яку завгосп, їдучи додому, чіпляв замок, була висунута. Замок лежав за метр од Попова, якраз на половиш відстані до дверей. Ключа в замку не було. Він дивився отвором угору, що темнів гостро, немов зіниця.
Ксеня Олександрівна помацала обличчя завгоспа Попова. Воно лякало холодом, не таким, який відчуваєш при доторку до холодного скла чи металу. Це був холод смерті.
Стрімко йшов у небо берег. Човен не хитавсь. Якорний канат, що зникав у каламутній, жовтуватій воді, був натягнутий струною. З криком літали птахи, схожі на чайок. Але Каїров знав, що це не чайки, а, напевне, нирки. Втім, можливо, він помилявся.