Каїров підтягся. Долоні його запорошились. І, напевне, не тільки долоні. Він подумав, що звичайно ж треба було переодягнутися, перш ніж лізти сюди. Та, як сказано, справу вже було зроблено.
Він стояв зігнувшись, тому що балка йшла в півтора метра над люком, стара, сточена шашелем. Товста скоба стирчала, як поручень трамвая. Каїров звернув увагу: на скобі не було пороху. Скобою користувалися.
Світло ліхтарика поширювалося на метрів п'ять. І весь цей простір був закиданий найрізноманітнішим мотлохом: дірявими умивальниками, безногими стільцями, порваними валізами, бездонними ящиками, поламаними ліжками й усякими іншими речами хатнього вжитку, які зробилися непридатні.
Знайшовся тут і дріт. Ним була перетягнута сітка ліжка. Дріт виявився товстий, пружинистий. Розмотати його було непросто, та саме такий знадобився Каїрову.
Сусідка зустріла його з переможним виглядом. Ще б пак! Слова її підтвердилися!
— Там усе є, — сказала вона знову.
— І золото? — весело запитав Каїров.
Сусідка подивилася на нього підозріло. Гмикнула:
— Золото… Золото на горищі тільки дурні зберігають.
Каїров старанно, не кваплячись, прочищав раковину. Чай не закипав довго…
Каїров помив руки, вмився. Із задоволенням, смакуючи, пив духмяний чай і закушував м'ятним печивом…
Потім сидів мовчки, малюючи на аркуші паперу хвостатих чортиків.
О пів на одинадцяту вдягнув піджак і пішов на вулицю розшукувати справний телефон-автомат, щоб подзвонити Боровицькому.
За всі вечірні години він прийшов до висновку, що там, у Сєверокавказьку, не повинні ждати на людину з Донецького карного розшуку. Навпаки, вони негайно зобов'язані почати розслідування вбивства завгоспа Попова найзвичайнісіньким шляхом, не пов'язуючи його з тайником у готелі. Треба допитати коло людей, з якими він спілкувався, родичів, знайомих. Вивчити його спосіб життя, звички, симпатії, антипатії.
Усе це треба робити сумлінно й точно, в крайньому разі, з двох причин. Якщо вбивство справді пов'язане з тайником, то розслідування у фальшивому напрямі заспокоїть убивцю, стимулює його подальшу активність. Якщо ж убивство завгоспа Попова ніяк не пов'язано з наявністю тайника, то таке звичайне розслідування необхідне тим більше.
Про це Каїров і повідомив Боровицькому пізно ввечері по телефону-автомату.
Чоловік хворобливої зовнішності, з довгою шиєю і великим адамовим яблуком, у сірій трійці, з краваткою, що лисніла біля підборіддя, сидів за письмовим столом завбільшки з півкімнати. На столі мовчав старий телефон з дуже потертою ручкою і лежала худа канцелярська папка, зверху якої хімічним олівцем було написано: «Попов В. З.»
За вирубаним у стіні вікном, схопленим монастирськими чавунними гратами, вигиналася зелена вулиця, занурена в сонячний ранок. Десь поруч — найшвидше, у будинку навпроти — хтось старанно грав на піаніно. До, ре, мі, фа, соль… фа, мі, ре, до…
Чоловік якийсь час дослухався до звуків, повернувши голову до вікна.
Це був Салтиков. У місті Сєверокавказьку він очолював карний розшук. Кабінет Салтикова — маленький, колишня келія з низькою, навислою стелею, товстою зовнішньою стіною, розсіченою по центру вузьким напівкруглим вікном.
Двері з грубих нефарбованих дощок, з'єднаних темними чавунними болтами, напіввідчинилися, зазирнув міліціонер:
— Товаришу Салтиков, тут до вас громадянин Попов проситься.
Почувши прізвище Попов, начальник карного розшуку здригнувся. Глянув на папку. Сказав поспіхом і незадоволено:
— Так-так, пропустіть!
Костюм з білого полотна на Попові був звичайно ж із крамниці кравця Макарова — кращий чоловічий одяг, готовий і на замовлення.
Попову вже виповнилося сорок. Був він кремезний, трохи сутулий. Але, можливо, так здавалося через коротку шию. Волосся з сивиною.
Увійшовши, зупинився на порозі. Стримано кивнув:
— Я — Попов Андрій Зотикович. Брат Вадима.
Салтиков указав рукою на стілець:
— Будь ласка.
— Я приїхав сьогодні ранковим поїздом. Дізнався про біду з Вадимом.
— Від кого дізналися? — суворо спитав Салтиков.
— Сусідка сказала.
— Прізвище сусідки?
— Тітонька Айша. Прізвище, здається, Такмазян. Точно, Такмазян.
— Куди ви їздили? — Салтикова скрутила печія. Він не дивився на відвідувача, а обличчя з землистого стало мало не зеленим.
— У Ростов.
— З якою метою?
Попов здивовано дивився на Салтикова. Відповів майже ображено:
— У справах… У мене фотоательє в місті. Я їздив до контрагента по хімікалії. Їх треба було отримати терміново, тому що закінчувався строк…