Салтиков повернувся до тумбочки, налив у склянку води з графина, запитав Попова:
— Скажіть, будь ласка, Вадим знав про вашу поїздку?
— Так.
— Коли ви бачили його востаннє?
— У день від'їзду, 28 травня. В суботу, десь близько одинадцятої дня. Я прийшов до нього в готель. Узяв у нього гроші.
— Велику суму? — поцікавився Салтиков.
— Ні. Він був винен п'ятдесят карбованців. А тут мені знадобилися гроші. Фотоматеріали тепер дуже дорогі. Я був у нього, може, хвилин дві. Потім ми разом вийшли. Він ішов у крамницю, щоб купити електролампочки.
Тільки тепер Салтиков згадав — художня фотографія Андрія Попова. Виконання фотопортретів: чорних, сіткою і фарбами. Виробничі знімки — спеціальними об'єктивами.
— У вашого брата були вороги, як ви думаєте? — запитав Салтиков.
— Про ворогів я нічого не знаю. А ось щодо жінок він був дуже неперебірливий. Я кілька разів попереджав, що добром це не закінчиться… Сьогодні вранці до мене прийшла Таня Шелепньова. Вона в готелі буфетницею чи покоївкою працює. Не знаю… Вона попросила в мене дозволу зайти у Вадимову кімнату, щоб розшукати там свої листи до нього. По-перше, в мене не було ключів од кімнати брата. Та їх можна було взяти в тітоньки Айші, яка прибирає в нас. Однак я сказав Шелопньовій, що не можу цього зробити без дозволу міліції. Вона засмутилася. Боїться, що про листи дізнається чоловік. Я спробував переконати її, що міліція вміє зберігати чужі таємниці. По-моєму, вона не заспокоїлася…
У цю мить на столі Салтикова задзвонив телефон. Начальник карного розшуку підняв трубку з таким смутком в очах, що здавалося, наступної миті він заплаче.
— Так. Салтиков. Що тобі? — ліг на стіл, вірніше, на руку, яка прикривала край столу. — До восьмої вечора чергує. Гаразд… Запроси її на пів на дев'яту…
Поклав трубку. Випростався.
— Шелепньова… — Салтиков не міг одразу знайти потрібне слово, — його любов… його захоплення… минулого часу чи останнього?
Попов знітився, навіть почервонів:
— Не знаю… До нього додому вона давно не ходила. Та вони разом працювали. Зустрічалися майже щодня.
Цілий день небо хмурилося, хмари пливли низько, над самими дахами. Пливли, наче судна, одна за одною. Іноді вони огинали сонце, іноді заслоняли його. Спекоту змінював дощ. Задуху — вітер. У будинках стукали вікна. Дзвеніли шибки…
Наступав вечір…
— Таким чином, — говорив Боровицький, — ми визначили три етапи революційного руху на Кавказі…
Він проводив політбесіду з співробітниками Донського і міського карних розшуків, зі всіма тими, хто цього вечора опинився на Червоноармійській, 39.
За вікном ударив грім. Рама гойднулася. Каїров узяв мармурове прес-пап'є, просунув його між рамою і підвіконням. Дощ раптово полив з незвичайною силою, та вода не заливала вікно. Вітер зносив її до тротуару. Вона вигиналася помітно, наче вітрило, закипала на асфальті білими рясними бульками. У вікнах почало спалахувати світло, розмите, оранжеве, схоже на полиски багать.
Відчинилися двері. З вікна потягнуло вітром, наче з труби. На порозі стояв співробітник у новій міліцейській формі, з червоною пов'язкою на лівому рукаві.
— Чергові оперативники по міському карному розшуку, на вихід! — крикнув він дзвінким хлоп'ячим голосом.
Троє оперативників піднялися, зняли зі спинок стільця піджаки, рушили на вихід.
— Що сталося? — запитав Боровицький.
— Убивство на Олександро-Невському кладовищі! — по-молодечому бадьоро доповів міліціонер. — Громадянина знайшли з фінкою в грудях. І записку: «В усьому винна вона».
— Може, й винна, — неголосно зауважив хтось.
— Гаразд, не будемо відриватися! — суворо сказав Боровицький. — Продовжимо заняття…
Після занять Боровицький попросив Каїрова до себе в кабінет. Перш ніж розпочати розмову, Боровицький увімкнув світло, запнув штори. Тільки після цього відкрив одну раму.
Дощу не було. Долинало цокання кінських копит об бруківку, рідше — шарудіння автомобільних шин. Десь у темряві, на Дону, басом гув пасажирський пароплав.
Боровицький пройшов до столу, відсунув настільну лампу, зроблену у формі товстенького янголяти, який спрямував зір у блакитний, наче ясне небо, дашок.
На письмовому столі лежало скло, а під ним — різноманітні папірці, в тому числі календар і один цікавий документ.
«ПОСТАНОВА
Сєверокавказького Крайового відділу праці
22 січня 1927 р. № 2 м. Ростов н/Д