1. На основі ст. III Кодексу Законів про працю, проведення робіт у 1927 р. забороняється в такі святкові дні:
1 січня — Новий рік.
22 січня — День 9 січня 1905 р. і День пам'яті В. І. Леніна.
12 березня — День повалення самодержавства.
18 березня — День Паризької комуни.
1 травня — День Інтернаціоналу.
7 листопада — День пролетарської революції.
Примітка: День прийняття Конституції Союзу PCP святкується в першу неділю липня місяця, тобто в 1927 p. — 3 липня.
2. Крім указаних вище святкових днів, на основі ст. 112 Кодексу Законів про працю на 1927 календарний рік установлюється по краю 8 таких додаткових днів відпустки:
23 квітня — страсна субота.
25 квітня — 2-й день пасхи.
2 червня — вознесіння.
13 червня — духів день.
6 серпня — спас.
15 серпня — перша пречиста.
25–26 грудня — різдво…»
— Так, — сказав Боровицький. — Сьогодні субота, одинадцятого червня. Мірзо Івановичу, поїдеш завтра. В Сєверокавказьку будеш тринадцятого. В духів день. Може, це й краще, що він неробочий. Вулиці будуть людні. Споживання вина збільшиться.
— Це добре, — сказав Каїров.
— 1 я так думаю, — погодився Боровицький. — Отже, в Сєверокавказьку ти жодного разу не був. Що тобі про нього сказати? Місто гарне, сам побачиш. Населення шістдесят тисяч. Мінеральні джерела. Тому людей там тепер, звичайно, більше, ніж числиться офіційно. Місто багатонаціональне. П'ятдесят вісім процентів росіян, тринадцять процентів осетинів, одинадцять процентів вірмен. Живуть там грузини, перси, греки, євреї, поляки, українці, татари, німці, інгуші. Отак. Що ще? Комунальні підприємства: цегельно-черепичний завод, водогін, механічні майстерні, електростанція, що працює вкрай погано, спирто-горілчаний завод Держспирту. Працює чудово. Ремонтні майстерні Північно-Кавказької залізниці. Друкарня. В оренді в приватних осіб: гільзова фабрика, консервний завод, пивоварний завод і млин. Нудно?
— Ні. Чому ж? — спокійно відповів Каїров.
— Справді, чому ж? — Боровицький сів за стіл. Кивнув у напрямі крісла: — Сідай, Мірзо… Кажи. Я — весь увага.
Крісло стояло між вікон, пухке у бильцях, у спинці, однак саме сидіння було дірчасте й обвисле, як старий проколотий м'яч.
— План мій простий, — сказав Каїров уже з крісла. — Але спочатку я висловлю деякі міркування.
На цьому місці його обірвав телефонний дзвінок. Боровицький зняв трубку. Крикнув:
— Так! — і зразу зрадів: — Де взяли? На Сінному базарі? Так… Без шуму? Молодці! Хвалю! Починайте допит, через півгодини підійду. — Боровицький поклав трубку. Сказав Каїрову: — Сову взяли. Він і гармату витягнути не встиг.
Каїров не мав уявлення, хто такий Сова. Тому змовчав. Боровицький зрозумів інакше: мовляв, образився. Сказав:
— Вибач, що перервав тебе. Викладай супутні міркування.
Усе-таки Боровицький виглядав молодо. Ледве тягнув на тридцять. Але Каїров знав, що вони ровесники.
— Перше, — почав Каїров, — необхідно зв'язатися з учителькою Лосевою й одержати від неї листи дружини осавула Кратова. В листах можуть бути якісь прізвища, адреси, навідні обставини. Обов'язково треба уточнити, кому й коли розповіла вчителька про листи денщика Василя, з ким вона радилася, перш ніж звернутися до нас. Друге: в Крайове адміністративне управління лист надійшов звичайною поштою. Про всяк випадок необхідно поцікавитись: як там у них проходить звичайна пошта. Чи достатньо надійні люди розкривають листи. Чи не могло бути витоку звідти? Третє: при допиті Строкіна слідчий не надав особливого значення золотій чаші, оскільки Строкін ішов за бандитизм, якого навіть не заперечував.
— Він не міг заперечити. Його упіймали на гарячому.
— Ясно! — відмахнувся Каїров. — Слідчий зацікавився чашею, як далекою загадковою історією, що до цієї справи не причетна. А тим часом у показаннях Строкіна з цього приводу є дуже сумнівні відповіді. Він твердить, що побачив чашу, коли від'їхала машина. Тоді виникає питання: чому золото побачив лише Строкін, а інший солдат і поручик не побачили? Припустимо, пощастило. Та як він міг зберегти його, як був солдатом? Та й потім — на будівництві шахтарського селища, де жив у бараці. Нарешті, з двадцять першого року по двадцять третій він перебував в ув'язненні за продаж казенного кожуха. Де всі ці роки Строкін беріг чашу? Набагато спокійніше було б продати її, пропити, програти в карти. Одне слово, є серйозні підстави думати, що чаша потрапила до Строкіна після двадцять третього року. А беручи до уваги характер його життя, можна сказати, що, мабуть, незадовго до останнього арешту, тобто влітку двадцять шостого.