Канцелярський відділ.
Ціни поза конкуренцією.
Чорнило, ручки, пенали, циркулі, рахівниці, складані ножі й т. д. отримуються безпосередньо від кращого виробника-кустаря.
Великий вибір закордонних канцелярських товарів: кліточка, калька, рулетки, пера, олівці, готовальні, стрічки для друкарських машинок, копіювальний напір, кнопки й т. д.
за найдешевшими цінами».
Дантист дістав ручку, блокнот. Зробив якийсь запис. Потім повернувся. І тоді глянув за конторку, під сходи. Пломби на дверях більше не було. Двері стояли навіть трохи відчинені.
Він вийшов із готелю. Навкруги розтікалася незвичайна, майже неденна тиша. Мелодійно дзюркотіла річка. Рожеві плями, як листя, пливли по її сталевій воді. Високі хмари віддзеркалювались у воді. Товстуваті чинари тримали над собою розкішні крони блискучого листя — темно-зеленого, лілового, золотого. Тополі, навпаки, були стрункі, дивилися в загусле небо, де ширяв якийсь чорний птах, можливо, навіть орел.
Було прохолодно, наче восени. В дворі навпроти, що заповзав угору фруктовим садом, диміла глиняна піч. Біля печі був навіс з іржавого заліза, напевно, для захисту від дощу. Смаглява жінка підкладала в багаття нарубане віття. Маленький хлопчик тримав на руках кішку. Жінка щось сказала. Хлопчик випустив кішку й побіг у будинок.
Дантист пересік місто пішки до самого вокзалу. На вокзалі він узяв з камери схову валізу. Потім подзвонив по автомату.
— Вікторію Германівну можна? — спитав він у трубку.
Сода в склянці піднялася, коли Салтиков почав мішати ложкою.
— Вибачте, — сказав він Шелепньовій. — Ви сідайте.
Шелепньова обережно, наче в сутінках, сіла на стілець, не зводячи гарних зляканих очей з начальника карного розшуку.
Салтиков випив воду. Зморщився. Поставив склянку на тумбочку. Вийняв з ящика столу чистий аркуш паперу. Поклав перед собою.
— Шелепньова Тетяна Павлівна.
— Так.
— Рік народження?
— 1904-й.
— Місце народження…
— Місто Батайськ.
— Сімейний стан?
Шелепньова потемніла очима. З напускним кокетуванням знизала плечима:
— Не розписані ми…
— Хто це «ми»? — спитав Салтиков, підсовуючи до себе чорнильницю.
— Ну… Федір і я.
Салтиков тепер вивчаюче дивився на Шелепньову. Ні, її не можна було віднести до жінок, обдарованих яскравою красою. Однак вона була мила, з хитруватими чорними очима, з гарною фігурою. Само собою зрозуміло, її могли кохати чоловіки й ревнувати також. Щодо цього сумнівів у Салтикова не було.
— Місце роботи й посада.
— Готель «Ельбрус», покоївка.
— А цей ваш… чоловік Федір… Будь ласка, по батькові, прізвище. Чим він займається?
— Федір Максимович Глотов… Працює інспектором у Комдопомозі.
— Де? — не зрозумів Салтиков.
— У Комітеті по наданню допомоги демобілізованим інвалідам та їхнім сім'ям.
— Так… Гаразд, — записав Салтиков. Потім запитав: — Ви знали Попова Вадима Зотиковича?
— Знала, — тихо відповіла Шелепньова. — Він працював у нас завгоспом.
— Які були у вас стосунки?
— Ми дружили. Звичайно, до мого одруження, — квапливо пояснила Шелепньова.
— А ваші листи до нього? Важко повірити, що, живучи в одному місті, ви листувалися.
— У нас з Федором була сварка. Вірніше, розрив… І я їздила до родичів у Батайськ… Отоді й виникло листування з Поповим. Він хотів одружитися зі мною, по-справжньому… — Вона замовкла. Та очей не опускала, дивилася напружено, вичікуюче. На її засмаглій довгій шиї пульсувала жилка.
— Ви не погодилися? — спитав Салтиков.
— Федір завадив. Він приїхав у Батайськ. І стояв на колінах… Я простила.
— Він знав про Попова?
— Ну то й що? — запально відповіла Шелепньова. — Я не питала, що в нього з ким було. Й не збиралася перед ним звітувати…
Салтиков несхвально посміхнувся. І навіть похитав головою:
— Звітувати вам перед Глотовим чи ні — це справа ваша. Особиста… Ми ж, працівники карного розшуку, повинні пам'ятати, що буває, коли, здавалось би, цілком особисті справи набувають громадського забарвлення. Особливо на грунті ревнощів… І якщо раптом Федір Максимович Глотов ревнував вас до Вадима Зотиковича Попова, то… могло статися те, що сталося…
— Ні! — Шелепньова злякано повела рукою, наче відсторонюючись од цієї страшної думки.
— Глотов мешкає з вами на одній площі?
— Так, — сказала вона ледь чутно.
— Я випишу йому повістку.