Каїрова поселили в двадцять першому номері на другому поверсі. Кімната вузька. Біля сходів. Ліжко, стіл, дзеркало, умивальник. Вікно високе. За вікном — сині гори, зелена ущелина. Й річка…
Капелюх, куплений в Армавірі, гарний. Навіть учора, на духів день, коли центр міста кишів народом, Каїров не побачив іншого такого капелюха. Вечеряв у шашличній «Роздоріжжя». Напевно, у зв'язку з неробочим днем там була сила-силенна відвідувачів. Однак власник її, Зураб Іларіонович Лаїдзе, почувши, що дядько Шалва шле йому привіт із Баку, обняв і розцілував Каїрова, про всяк випадок пустив радісну сльозу, щоб ніхто не сумнівався в його гарячих почуттям до родича й до друзів родича.
Він відвів гостя в маленький кабінет, вхід до якого, прикритий важкою портьєрою, був прямо за опудалом ведмедя. Там, у кабінеті, Зураб по-діловому спитав:
— Як улаштувалися?
— Добре.
— Салтиков дзвонив, цікавився, приїхали ви чи ні. Що йому передати?
— О котрій ви відкриваєте шашличну?
— О дванадцятій.
— Зустрінемося тут о пів на першу.
— Усе зрозумів. Як Володя Боровицький?
— Живий.
— Ми з ним у двадцять першому році в Білорусії за бандою Прудникова бігали. Її з Польщі перекинув контрреволюційний комітет «Народного союзу захисту вітчизни й волі». Володя мені тоді життя врятував. Братами стали.
Зураб усміхнувся, спитав:
— Що будемо вечеряти?
— Що є найліпшого, — відповів Каїров.
— Усе зрозумів без дальших пояснень.
На другий день, 14 червня, Каїров, як і було домовлено, зустрівся в шашличній «Роздоріжжя» з начальником міського карного розшуку Салтиковим.
— Боровицький просив підготувати для вас список мешканців, що були в готелі в день убивства Попова, 28 травня, і живуть і досі. Таких мешканців залишилося троє. — Салтиков передав Кадрову аркуш паперу.
На папері були надруковані такі прізвища:
1. Нахапетов Рафаїл Оскарович, 1899 року народження, прибув із м. Майкопа. Заготівник Агентства Всеросійського шкіряного синдикату. Кімната 31.
2. Сменін Гаврило Олексійович, 1880 року народження, прибув із м. Сочі. Лікар — приватна практика. Кімната 33.
3. Кузнецов Олександр Якович, 1890 року народження, прибув із м. Москви. Місце роботи: Радкіно. Кімната 38.
Салтиков сказав:
— Слід звернути увагу, що черговий адміністратор Липова бачила Нахапетова вночі на сходах у готелі за кілька хвилин до того, як знайшла труп завгоспа Попова. В понеділок 30 травня Нахапетов виїхав з готелю і в суботу 4 червня поселився знову. Ми запросили Сочі, Майкоп, Москву підтвердити дані на цих людей. Відповідь прийшла поки що тільки з Сочі. Лікар, що займається приватною практикою, на прізвище Сменін, не зареєстрований.
— Добре, — сказав Каїров, повертаючи аркуш паперу Салтикову.
— Ви не візьмете? — здивувався той.
— Я все запам'ятав… Прохання до вас таке: з'ясуйте, кому належить світло-сірий «роллс-ройс» і як він потрапив до власника.
— Відповім одразу. В місті всього дві приватні машини. «Роллс-ройс» належить Шатровій Вікторії Германівні. Попав він до неї цілком законним шляхом. Вона купила машину у вдови червоного командира, який свого часу був нагороджений цією машиною за хоробрість і мужність у боротьбі з білогвардійцями. За фахом Шатрова художниця. На паях володіє художньою майстернею. Оформляє інтер'єри, рекламу. Справно платить податок з кожної сили саморухливого екіпажа — 6 карбованців за одну кінську силу, двічі на рік.
— Скільки ж у машині сил? — поцікавився Каїров.
Салтиков відповів:
— Понад двадцять. Не знаю точно.
— Грошовита пані.
— Безумовно, — кивнув Салтиков. — Її батько адвокат. Веде цивільні справи непманів. Живуть вони вдвох.
Хтось скрикнув. Пронизливо, відчайдушно. Каїров схопився, наче підкинутий. Пружини ліжка надсадно рипнули. Слабке світло згасаючого дня вливалося в кімнату крізь незашторене вікно, густим бузковим кольором грало на шибці. Десь дзвонів дзвінок, мелодійно, перекатисто.
Каїров одчинив двері в коридор. Дівчина з довгими темними косами перевела на нього переляканий погляд, відкриваючи рот беззвучно, ніби риба.
— Що сталося? — хриплим, зовсім чужим голосом спитав Каїров.
— Там, там… — Дівчина показувала пальцем на сходову площадку.
— Що там? — цього разу спокійніше спитав Каїров.
— Щур.
Електрика в коридорі ще не була ввімкнена. Однак на сходовій площадці на всю стіну здіймалося вікно, світле й голубе, з темною зламаною лінією гір унизу.
— Там немає щура, — придивившись, сказав Каїров.