— Але він був, — переконано відповіла дівчина.
— Отже, він злякався! — весело пояснив Каїров. — Почув ваш крик і втік.
— А раптом він ховається за дверима? — Дівчина не рухалася, дивилася на Каїрова майже благально.
— Вам треба пройти?
Вона кивнула.
— Ходімо. — Він простягнув їй руку.
Вона подала свою. Пальці в неї були холодні. Коли пересікли сходову площадку, Каїров хотів зупинитись, але дівчина не випустила його руки, глянула ласкаво.
— Мене звати Валя, — сказала вона.
Він теж назвався:
— Мірзо.
— Цікаве ім'я, — сказала Валя, спускаючись східцями.
— Ви знаєте, яка людина носила його?
— Ні, — зізналася вона.
— Мій дідусь.
З холу на них дивився молодик з короткими вусиками, одягнений у темний костюм і білу сорочку, комір якої підпирала краватка-метелик. Погляд у чоловіка був не злий, але й не добрий, швидше холодний був погляд і гострий, наче лезо ножа.
— Рафік! — збуджено сказала Валя, не випускаючи руки Каїрова. — Познайомся, це Мірзо. Він врятував мене з біди.
Рафік здригнувся, досадно зморщився. Голосно спитав:
— Біди? Якої біди?
— На мене напав щур! — Валя нарешті відпустила руку Каїрова.
— Щур? — Рафік спочатку не збагнув зв'язку між бідою і щуром. Але коли збагнув суть справи, посміхнувся, струсивши з очей блиск металу. Сказав: — Моя сестра Роза теж боїться щурів.
— Каїров.
Рафік потиснув протягнуту руку:
— Нахапетов… Спасибі вам. Ви сьогодні приїхали?
— Учора.
— Тоді у нас іще буде час розпити пляшку натурального кахетинського вина фірми «Іверія».
— Натуральне вино — це те, заради чого варто жити.
— Ви торгуєте винами? — спитав Рафік.
— Не тільки винами.
Нахапетов з повагою кивнув.
— Спасибі вам іще раз, — сказала Валя.
І вони пішли.
Дивлячись їм услід, Каїров згадав:
«Нахапетов Рафаїл Оскарович, 1899 року народження, прибув з міста Майкопа. Заготівник Агентства Всеросійського шкіряного синдикату. Кімната 31».
У холі біля вікна на кріслі лежав смугастий, схожий на матрац мішок, набитий речами. Жінка, оточена трьома дітьми дошкільного віку, голосно домовлялася про номер з рябим адміністратором. Вона хотіла поселитися неодмінно на першому поверсі, час од часу вказуючи рукою на старенького дідуся, який сидів біля мішка на камишовій циновці й, заплющивши очі, твердив:
— Аллах екпер! Аллах екпер!
Аллах, очевидно, і справді був великий. Тому що рябий адміністратор кинув жінці ключі. Й затис вуха руками.
Почекавши, коли жінка, а за нею і діти відійшли від конторки, Каїров спитав у адміністратора:
— У вас у місті десь є художня майстерня? Оформлення інтер'єрів, реклама.
— На вулиці Кооперації, — швидко й підлесливо відповів адміністратор. — Якраз напроти водогону.
Вулиця зустріла його прохолодою. Першими зірками. Й запахами шашлика. Десь грала музика, напевне, на якійсь відкритій терасі, обвитій дикими трояндами, гліциніями, плющем. Скрипіли ресорами тарантаси, ляскали батоги кучерів.
— Но-о! Мила-а-а!
Каїров спочатку побачив не водопровідну колонку, а «роллс-ройс». І рішуче попрямував до майстерні. Для здійснення наміченого ним плану був потрібний транспорт. Каїров не мав наміру тягнути ящик на собі. Звичайно, простіше домовитися з візником. Але хіба «саморушійний екіпаж» гірший за воза? Ні. А вже хазяйка екіпажа, само собою зрозуміло, симпатичніша за будь-якого тутешнього власника кінного транспорту.
… На дверях висіла табличка: «Відчинено». Каїров легко штовхнув двері. Вони пішли всередину, відчиняючись світлою кімнатою, обшитою деревом, з верстатом уздовж стіни й мольбертом біля вікна, ліворуч од входу. В центрі кімнати стояла Вікторія Шатрова в бриджах і оранжевій куртці спортивного крою. Руки на стегнах широко розставлені. Не звертаючи уваги на Каїрова, вона продовжувала робити гімнастику, енергійно повертаючи тулуб то в той, то в інший бік.
— Мій покійний приятель полковник Ованесов казав, що людина — це передусім система м'язів. І що життя — це не карти й навіть не жінки, а передусім — рух.
Каїров просто так, пригадавши пораду Боровицького, назвав прізвище Ованесова. Зрештою, це дуже поширене прізвище.
— Що ж завадило вашому приятелеві дожити до ста років?
Вікторія припинила гімнастику. Дихала вона глибоко, але рівно. Обличчя її було свіже, рожеве.
— Зустріч, — відповів Каїров. І посміхнувся так, як мав усміхнутися чоловік кавказького походження до жінки, яка йому подобається.