— Біля хвіртки добре обніматись у будь-якому віці, — зауважив Каїров.
Однак вони пройшли в сад і піднялися на терасу. З річки тягло запахом холодної води й твані.
Спалахнуло світло. Мошкара закрутилася навкруг лампочки. Старечий голос запитав за дверима:
— Хто там?
— Це я, тату, вимкни, будь ласка, світло.
Тераса захлинулася темрявою, в першу мить щільною, майже непроникною. Потім срібно виступила ріка, позначилася вигином дорога.
Вікторія сіла на поручні, обхопила руками стовп, що підпирав дах, притулилася до нього головою. Тихо зажадала:
— Ну… Розповідайте про себе всю правду.
— Так одразу! Навіщо вона вам?
— Поки що не знаю.
— Це добре, що ви не знаєте.
— Дивний висновок, — з сумнівом зауважила вона.
— Напевно, мені буде потрібний автомобіль, — сказав він, відокремлюючи кожне слово.
— Умови прокату вам відомі, — відповіла вона байдуже. — Що ви ще хочете сказати?
— Що я неодружений. І це правда.
— Цілком можливо. — Вона промовила слова сухо, ніби підкреслюючи, що сімейний стан Каїрова їй байдужий.
— Ви мені подобаєтеся.
— Мірзо, я подобаюся багатьом чоловікам! — Тепер вона говорила з відвертим роздратуванням.
Він відповів ображено:
— Ви хотіли чути правду, я її кажу.
— Вибачте. — Вона відсторонилася від стовпа, зісковзнула з поручнів.
— Подобатися можна по-різному.
— Я вам подобаюся дуже?
— Дуже, — кивнув він. — Ви мені вірите?
— Припустимо…
— Це погана відповідь.
— Це чесна відповідь.
— Спасибі. — Каїров узяв її за плечі. — Я також з вами правдивий і чесний… У мене немає ресторану в Баку. Це був лише привід для знайомства з вами.
— Уявіть, я здогадувалася.
— Не ображайтесь… Але я приїхав сюди зовсім в іншій справі.
— Вам потрібна моя допомога? — спитала вона.
— Ні… У мене чоловіча справа.
— У такому разі ви даремно відпустили тарантас. Ночами тут вулиці темні й порожні. А до «Ельбрусу» далеко.
— Нічого. Недарма кажуть, що закоханим і п'яним допомагає доля.
З вікна було видно задня подвір'я, поділене тінню від роту готелю до сарая, в якому зберігалися меблі, переважно старі, що вимагали ремонту. Відразу за сараєм починалася гора — кущами й дрібними деревами, осипом грунту, що спух біло, круто.
Подвір'ям у затіненій його частині йшла людина. Йшла, не крадучись, але обережно, й кроки були — як стримане дихання.
Дантист дивився з-за штори. Людина, поза всяким сумнівом, прямувала до дверей чорного ходу.
Північ дихала свіжо. Вітер несильний, але помітний, торкався листя. В небі з'явилися хмари. Вони пливли швидко, немов кудись поспішали.
Там, унизу, людина зупинилася біля дверей і, здається, смикнула ручку. З хвилину вона не рухалася. Можливо, дослухалася. Потім рішуче пішла до рогу будинку.
Коли людина опинилась у смузі світла, Дантист упізнав Каїрова.
Десь далеко, на дорозі, дзвеніти дзвіночки й співали цигани.
— Мірзо, поїхали в гори!
Каїров тепер не сумнівався: за дверима був власник шашличної «Роздоріжжя» Лаїдзе.
— Зурабе, це ти? — про всяк випадок запитав Каїров.
— І не сам. Відкривай швидше й подивися, хто зі мною!
Від Зураба пахло вином, і очі виблискували з хмільною лукавістю — поряд у коридорі стояли три молоді циганки й циган з гітарою, у бузковій сорочці навипуск, перехопленій поясом з китицями.
Каїров похапцем прочинив двері. Сказав у щілину:
— Вибачте. Мені треба вдягнутися.
— Вибачаємо. І ждемо тебе біля під'їзду.
На сходовій площадці Зураб сказав циганам:
— Одна мить… Дожену.
Повернувся. Зайшов у номер Каїрова. Той, одягаючи піджака, запитав:
— Що сталося?
— Салтиков передав термінове повідомлення з Ростова, — абсолютно тверезим голосом відповів Зураб і поклав на стіл зігнутий удвічі конверт. — Я пішов. Ми ждемо тебе внизу.
— Може, мені не обов'язково їхати з вами?
— Обов'язково. По-перше, ми все одно розбудили весь готель. По-друге, образяться мої друзі, а співають вони дивовижно…
Залишившись на самоті, Каїров одкрив конверт.
«Телефонограма з ДОНУГРО
Терміново
Каїрову
На додаток до наявних відомостей повідомляю, що з листів дружини осавула Кратова Валентина Єремійовича стало відоме її прізвище: Шатрова Вікторія Германівна. Уродженка міста Сєверокавказька. Рік народження 1898-й. Соціальне походження — з дворян. Можливе прізвище Дантиста Розумовський. У листі від 16 липня 1917 року є фраза: «Ввечері Філарет грав на роялі Шопена. Однак з нього такий же музикант, як з Розумовського дантист».