Ні, природно, можливий випадковий контакт чоловіка й жінки. А втім, Розумовський міг відкрити таємницю не обов'язково чоловікові. Забавно, Дантист може виявитися жінкою.
Боровицький у Ростові казав:
— Затримка вбивці завгоспа в цьому разі не тільки факт справедливості, відплати. Тут є ще один цікавий момент. У крадіжці брали участь офіцери: поручик Шавло, осавул Кратов, полковник Ованесов… Можливо, за ними стояла чи стоїть організація… Сам знаєш, скільки їх було! І «Союз відродження», «Національний центр» і «Союз захисту батьківщини й волі»… Ми мусимо зробити все, щоб з цим розібратися. Вкрасти такі коштовності одному, без серйозної підтримки неможливо.
— Тоді чому про це забули? — спитав Каїров.
— Я не Шерлок Холмс… Але одне припущення в мене є. Ящик з коштовностями міг становити недоторканний фонд якоїсь офіцерської організації. Оскільки білий рух єдності не мав, така секретна організація могла існувати вже тоді. В Сєверокавказьку я дізнався, що в дев'ятнадцятому році десь близько двох тижнів у готелі «Ельбрус», колишньому «Гусачку», містився штаб козачої дивізії. Очевидно, тоді й був улаштований тайник. Природно, вся організація про це знати не могла. Й ось один з тих, що знали, найімовірніше, Дантист, став прибирати решту посвячених у таємницю. Він ліквідував Ованесова, Кратова, денщика Василя, може, ще когось… Але Дантист не знав, що все в ящику замінено…
Звичайно, в припущеннях Боровицького не було нічого фантастичного. Але й твердого, перевіреного також нічого не було.
… У крамниці біля базару Каїров купив велику валізу і важкий лом. Поклав лом у валізу. Й приніс у готель. Неподалік од готелю зустрів Сменіна й Кузнецова. Сказав їм:
— Добридень.
Вони відповіли. Здивовано подивилися на велику негарну валізу.
Салтиков був збентежений. Дивився на Андрія Зотиковича Попова не кліпаючи, без звичної чіпкості, розгублено, облизуючи пересохлі вуста. Перед ним на столі лежали бронзовий кастет і аркуш з шкільного зошита в косу лінійку, списаний крупно, поспішно.
Андрій Зотикович Попов сидів червоний, спітнілий. Дихав часто, напевно, від швидкої ходи. Його погляд був позначений переляком і навіть благанням про захист і допомогу.
— Ви чого так боїтеся? — спитав нарешті Салтиков.
— Я — ні… — невпевнено запротестував Андрій Зотикович. — Особисто я не боюсь. Але все це неприємно. І, я б навіть сказав, моторошно.
— Моторошно, — погодився Салтиков. Попросив: — Повторіть, будь ласка, де ви все це знайшли. Де й коли?
— Я ж казав… Півгодини тому, — він вийняв з нагрудної кишені золотого годинника, — на ґанку перед власними дверима. Відчиняю двері. Дивлюся: лежить газета, а в неї щось загорнуте. Мені газету «Сєверокавказька правда» завжди в поштову скриньку кладуть. А тут вона на підлозі, під ногами. Я взяв. Відчуваю — вага. Розгорнув. А там, як самі бачите, кастет і лист.
— Ви кому-небудь показували свою знахідку?
— Що ви! Я одразу щодуху до вас. Навіть візника шукати не став. Одразу до вас…
— Правильно зробили, — сказав Салтиков. — Я вас попрошу про цей випадок поки що нікому нічого не розповідати.
— Я розумію. — Андрій Зотикович витер хусткою спітніле чоло. — Ви його впіймаєте?
— Не сумнівайтеся.
Після того, як Попов пішов, Салтиков подзвонив у Комдопомоги й попросив до телефону Глотова Федора Максимовича. Відповіли, що його немає на роботі. На запитання: «І давно?», повагавшись, пояснили: «Другий день». Тоді Салтиков узяв номер телефону начальника відділу кадрів і домовився про зустріч. Через двадцять хвилин він був у Комдопомозі. Дивився особову справу Глотова.
О першій годині дня зустрівся з Каїровим у шашличній Лаїдзе.
Каїров підкинув на долоні кастет, потім уважно прочитав листа.
«Андрію Зотиковичу!
Я знаю, що ви не дуже любили свого брата Вадима. Однак рідна кров — завжди рідна кров. Тому перш ніж зникнути, я хочу признатися вам, що вбив вашого брата Вадима з причини ревнощів, з-за кохання до Тетяни Шелепньової, з якою ваш брат мав зв'язок тривалий час. Убив оцим самим кастетом, що буде прикладений до листа. Мене вже викликали в карний розшук. Другого виклику я ждати не маю наміру. Тому покидаю Сєверокавказьк і краї ці назавжди. Росія, вона велика.
Федір Глотов».
— Почерк його? — спитав Каїров.
— Схожий, — сказав Салтиков, протягуючи Каїрову аркуш паперу. — Я вилучив з особової справи Глотова автобіографію.