Каїров присвиснув, прочитавши документ:
— На експертизу! В Глотова початкова освіта. В автобіографії сім помилок. У листі — жодної.
— Тут слова прості, — зауважив Салтиков.
— А стиль? Однак… Я хочу признатися… Мав зв'язок. Після початкової школи так не пишуть.
— Ідентифікацію почерку можна зробити тільки в Ростові. Це забере не менше тижня.
— Я подзвоню Боровицькому. Попрошу прискорити. Викличте Шелепньову. Поговоріть з нею прискіпливо. Якщо Глотов через неї вбив людину, то не міг би розстатися з нею просто так. Зникнути… Це треба зробити сьогодні. В крайнім разі завтра… Там, у протоколі, фігурує старенька, що прибирала в будинку братів.
— Такмазян?
— Так, Такмазян. Побесідуйте з нею. Старі люди спостережливі.
Старенька рухалась і розмовляла з моторністю підлітка. Махала руками, схоплювалася з стільця. Салтикову вже кілька разів доводилося просити її сісти й розмовляти тихіше.
Це була та сама Такмазян, про яку нагадав Салтикову Каїров. Вона жила поруч з будинком убитого завгоспа. Мала ключі від будинку, бо щопонеділка й щочетверга прибирала кімнати, за що одержувала десять карбованців у місяць.
— Зотикович називав мене тітонька Айша. Тітонько Айша, на тобі цукерок! На тобі ключі! Тітонько Айша, ось квиток у кіно. А нащо мені кіно, я його боюся… Гарна була людина Вадим Зотикович… А ось брат його Андрій — свиня. Брудний, усі ганчірки в проявнику… Гарного слова не скаже. Ніс догори… Погана людина!
— Айша Давидівна! — Старенька обтерла губи хусткою, і Салтикову нарешті вдалося задати питання. — Які стосунки були між братами?
— Стосунки? Були стосунки. Один брат, другий брат…
— Я запитую, які були стосунки? Гарні, погані?
— Погані, погані! — задріботіла старенька. — Зовсім погані. Сварилися брати. Вбити погрожували.
— Хто погрожував? — насторожився Салтиков.
— Вадим Зотикович погрожував. І Андрій погрожував. Уб'ю, заріжу. Голову відірву.
— Часто таке бувало?
— Увечері бувало. Ввечері…
— Щовечора?
— Щовечора, щовечора, — переконано говорила старенька. — Й уранці також бувало, й удень бувало… Завжди бувало. Не вищі столу були, а вже билися.
— Зрозуміло. Спасибі.
— Що «спасибі»? У мене троє внуків. Тільки ходити навчилися, вже б'ються.
— Так-так! — усміхнувся Салтиков. — Айша Давидівна, ще одне запитання.
— Запитуй скільки хочеш. На всі відповім, — запевнила старенька, кліпаючи чорними кошлатими віями.
— Останнім часом перед убивством не зустрічалися вам у домі Попова які-небудь незнайомі люди?
— Був, був, був… Зотиковича, значить, у суботу вбили… А перед цим, у четвер, прийшла я прибирати й чула з кімнати Андрія, як Зотикович у себе з чоловіком розмовляє. А потім вони вийшли. Я на терасі була. Обидва вийшли. Чоловік нестарий. Може, черкес, може — осетин. Худий. Із золотим зубом.
— Де зуб? — квапливо спитав Салтиков.
— У роті. В роті…
Салтиков зморщився:
— Я не про це. Вгорі, внизу… Справа, зліва.
Старенька замислилася:
— Не пам'ятаю.
— Про що розмова була?
— Я не прислухалася… Підмітала я. Здається, чоловік про щось просив. А Зотикович голосно відповів, що це дорого буде коштувати. Великі гроші будуть потрібні…
— На терасі вони нічого не говорили?
— Ні. Худий сказав мені: «Здрастуйте». А Зотикович: «Тітонько Айша, я пішов».
Салтиков захворів. Його скрутило в робочому кабінеті. Лікар з «швидкої допомоги», яка добре знала начальника карного розшуку, визначила діагноз — загострення виразки — й сказала, що конче потрібна госпіталізація. Салтиков, звичайно, відмовився лягати в лікарню. Дивився мутно, вперто повторював:
— Все минеться… Я знаю краще.
Лікар була сива жінка з сухими довгими пальцями. Говорила старанно, клацаючи вставними зубами, як ножицями:
— Так не можна, товаришу Сал-тиков. Ви людина дер-жав-на.
— Сам знаю, який я! — не дуже ввічливо відповідав Салтиков. — Мені полежати треба годинку… Годинку, й усе!
— Берегти здоров'я тре-ба. Ви не хлопчик.
— Знаю, знаю, — морщився Салтиков.
Незадоволено покрутивши головою і знизавши плечима, лікар поступилася.
… Салтикова привезли додому на службовій машині. Того ж дня його провідав Каїров.
Начальник карного розшуку сидів на ліжку в чорних сатинових трусах і морському тільнику, прикривши ноги ватяною, з клаптиків, ковдрою. Зі спинки стільця звішувалися піджак і штани. Сонце, що попадало крізь шибку, блищало на маленькій блясі ременя, зробленої у формі серця.