— Я вранці неодмінно буду, Мірзо Івановичу. Слово тверде. Я цю Шелепньову на дев'яту п'ятнадцять викликав… Я до неї підхід знайду. Вона від мене нічого не сховає.
— Гаразд, гаразд, — сказав Каїров. — Про Шелепньову зараз не думай. Тобі, товаришу Салтиков, треба підлікуватися. Грунтовно. А отже, треба подумати про своє здоров'я. Шелепньову в крайньому разі я візьму на себе. І взагалі, в лист Глотова не вірю. Чи не написав його сам Андрій Зотикович Попов?
— Попов?
Каїров розвів руками:
— Ні, я не стверджую. Я думаю так… Припустимо, Глотов убив Вадима Попова. Навіщо йому признаватися в злочині братові вбитого? Навіщо залишати серйозний доказ? Простіше поїхати потайки. Шукай вітра в полі.
— Потрібно ждати висновку фахівців-графологів, — підтягнувши ковдру, сказав Салтиков. — Раптом Глотов псих. Од психа можна ждати будь-яких вчинків.
— До речі, треба з'ясувати, чи не перебуває він на обліку в психіатрів, — нагадав Каїров. По паузі сказав: — Якщо лист підроблено, то й дитині ясно, що тільки вбивця зацікавлений у тому, щоб підставити слідству Глотова.
— Правильно, — кивнув Салтиков, однак тут же зауважив: — З іншого боку, невже вбивця такий дурний, що нездатен міркувати так само, як ми.
— Ні. Він не дурний. Він розуміє, що така версія спаде нам на думку. Та версію треба перевірити. А на перевірку потрібний час. Отже, він хоче виграти час. Який?
Салтиков потер підборіддя, на якому виступала руда щетина, подався уперед так, що панцирна сітка під ним скрипнула. Сказав:
— Треба посилити нагляд у готелі.
— З цим теж треба бути надзвичайно обережними. А раптом він відчує, що нагляд є. Як тоді бути?
Фотомайстерня А. З. Попова містилася біля входу на базар. Це була фанерна будка, втиснута між палаткою і приймальним пунктом вторинної сировини, біля якого запряжений у візок віслюк байдуже жував сіно. Слабкий вітер ліниво розгойдував картонний щит, що звисав з дерева. На картоні в кілька рядів були наклеєні фотографії, деякі з них привертали увагу блакитним небом і зеленими деревами, недбало розфарбованими пензлем.
Фотограф Попов, у бурій фланелевій сорочці з засуканими рукавами, сидів біля входу на табуретці, розбирав довгий дерев'яний штатив з потемнілими латунними затискувачами.
— Добридень, — сказав Каїров.
Попов підняв очі, подивився на Каїрова, оцінююче сказав:
— Портрет, документ? Шість на дев'ять, дев'ять на дванадцять? Чи накажете три на чотири?
— Коли будуть готові? — спитав Каїров.
— Через дві години. — Попов підвівся, притулив штатив до стіни. Вийняв з кишені золотого годинника на товстому золотому ланцюжку. Уточнив: — Можна через півтори.
— Ні, — відповів Каїров. — Через півтори мені не треба. Я прийду по фотографії завтра вранці.
— Як накажете. Можна й завтра вранці.
— Квитанція буде?
Попов здивовано розвів руками:
— Розпорядження фінорганів — для нас закон.
— У такому разі треба сфотографуватися.
Попов розчинив перед ним двері:
— Рекомендую формат дев'ять на дванадцять. Англійський папір бромпортрет.
— Гаразд, — погодився Каїров, — нехай буде англійський. Гуляти так гуляти.
… Після процедури фотографування Попов виписав Каїрову квитанцію. Мірзо Іванович уважно прочитав її і заховав у кишеню.
Наступного ранку Каїров дарма ждав, коли відкриється фотографія Попова. Якщо вірити оголошенню про години роботи, вона мала відкриватись о восьмій. Однак і о дев'ятій, і о десятій на дверях висів замок.
О пів на одинадцяту з'ясувалося, що Андрій Зотикович Попов повісився в себе вдома в одежній шафі, не залишивши ні листа, ні записки…
Годиною раніше прибиральниця, яка підмітала в готелі «Ельбрус» за сходами біля чорного ходу, звернула увагу на рештки сміття у вигляді сухої глини й іржі, наче навмисне висипаних під стіною. Як жінка сварлива й дратівна, вона у брутальній формі висловила своє незадоволення черговому адміністратору Липовій.
Співробітник карного розшуку, що був присутній у холі готелю, чув цю розмову. Він негайно подзвонив Салтикову. Однак начальника на місці не виявилося.
Телефонна розмова з Салтиковим відбулася тільки о третій годині дня. Салтиков запитав, чи ціла кладка. Кладка була ціла. Відповідь співробітника заспокоїла Салтикова. Й він не надав факту необхідного значення.
Кінний екіпаж зупинився біля шашличної «Роздоріжжя». Каїров легко зістрибнув на бруківку. Кинув погляд на двох молодих хлопців в однакових картатих костюмах і двох сміхотливих дівчат, на морозивника, який котив перед собою фіолетового візка. Подивився на далекий пік гори, трохи розмитий у згасаючому небі, й зайшов до шашличної.