Однак, одкривши тайник, він бачить перед собою ящик, набитий мотлохом, розгублюється. Він помічає, що тайник відкривали з боку столярної майстерні. Хто це міг зробити? Перша відповідь — завгосп Попов, який багато років працював тут, займався ремонтом приміщення. Але завгосп мертвий. Однак у нього є рідний брат. Між братами могло не бути таємниць. Тим більше у фотографа Попова золотий кишеньковий годинник явно старої роботи. Чи не з ящика він? Ось чому фотографа Попова, перш ніж задушити, катували.
«Хто ще міг відкрити?» — міркує Дантист. І друга відповідь напрошується сама по собі: столяр Пантелєєв. Отже, Дантист буде ждати, коли Пантелєєв повернеться додому, тому що катувати людину в міській лікарні неможливо.
Через годину дощ ущух. Небо, як і раніше, було обкладене хмарами. Все тонуло в сутінках, наметених сіро, густо. Пахло мокрою глиною, корою, димарями, тому що печі стояли майже в кожному дворі під навісами, мазані й побілені, з каструлями й сковорідками на конфорках. То тут, то там було чути стукіт сокири, тріск дров, собачий гавкіт, людський гамір. Лише двір Шатрових дивував похмурою тишею і темним будинком з зачиненими віконницями. Будинок виглядав непривітно й запущено, наче в ньому вже давно не жили.
Каїров підійшов до хвіртки. Вона виявилася закритою на внутрішній замок. Мокрі дошки давили товщиною, масивністю. В лівому верхньому розі хвіртки чорнів проріз і проглядалося облізле слово «пошта».
Дощ тепер падав рідкими поодинокими краплями. Каїров вийняв блокнот. Написав:
«Вікторіє Германівно! Мені треба терміново поговорити з вами у дуже важливій справі. Ввечері я чекатиму вас у себе в готелі. Мірзо».
Він просунув записку в проріз. Подивився навсібіч. Вулиця була порожня. Однак у Каїрова виникло відчуття, що хтось спостерігає за ним. Дорога, як і вчора увечері, вигиналась по краю обрива круто. Там, де виступала вперед схожа на півострів гора, починалася інша вулиця, одна з центральних. І до неї був іще один шлях, короткий, низом.
Для цього вузьким провулком треба було дійти до річки. Нижня дорога була пряма, як лінійка. Це добре проглядалося з того місця, де стояв Каїров.
Дощ міг знову ринути щохвилини. Поміркувавши, Каїров вирішив скоротити дорогу. Провулок, весь у камінні і бруківці, був схожий на широку трубу, обабіч затиснуту чагарями й деревами, верхівки яких часто змикалися, затуляли небо. Вода стікала вниз вузьким каламутним струмком, і Каїров весь час дивився під ноги, боячись посковзнутися. І все-таки черевик ковзнув по сірій бруківці, що своїм виглядом і розмірами дозволяла розраховувати на її стійкість. Каїров утратив рівновагу і, падаючи, вхопився за віття ліщини. Цієї миті щось просвистіло в нього над головою. Лежачи на боці, він побачив, як із стовбура кремезного дуба, що ріс метрів за два нижче по провулку, стирчить ніж, здригаючись, наче залізнична рейка, по якій щойно пройшов поїзд.
Каїров різко обернувся. Побачив угорі на дорозі силует людини, що промайнула зі швидкістю спалаху.
Підвівшись, Каїров витягнув із дерева ніж, попередньо обмотавши його ручку носовою хусточкою. Держак був зі старої кістки. З кожного боку по чотири мідних клепки ромбоподібної форми.
Каїров глянув на годинник. Стрілки показували 6 годин 11 хвилин.
Угорі провулка з'явилися дві жінки. Перша несла порожню плетену корзинку. Коли вони порівнялися з ним, Каїров запитай, чи по бачили вони чоловіка в темному. Вони заперечливо похитали головою. Каїров пішов угору.
Вулиця так само була порожня. Але в глибині двору навпроти грали діти. Вони грали у схованки. Тонкий, трохи плаксивий голос хлопчика вигукував: «Раз, два, три, чотири, п'ять! Я іду шукать!»
Каїров повернувся до хвіртки будинку Шатрових. Як і кілька хвилин тому, вона була зачинена. Ставши на носки, Каїров перекинув руку через хвіртку, намацав кришку поштової скриньки. Відкрив її. Обнишпорив скриньку пальцями. Записки там не було.
… Дощ знову ринув з силою лавини. Але Каїров уже встиг дістатися до шашличної «Роздоріжжя». Там він випив склянку вина, яке носило гучну назву «Сан-Ремо». Переговорив про щось із господарем. Той знайшов йому візника. Й Каїров поїхав у готель.
Коли він проходив через хол, зустрів біля сходів Сменіна. В руках у того були валіза й портфель. Сменін багатозначно сказав:
— Прощавайте. Та нехай не покине вас удача.