— Спасибі, — подякував Каїров.
Він прийшов у свою кімнату. Ввімкнувши електрику, зрозумів, що за його відсутності хтось тут побував. Прибиральниця? Навряд. Вона приходила вранці, коли Каїров снідав у буфеті.
Машина гула рівно. Вікторія без напруги тримала темне, що давно втратило блиск, кермо. Інколи оберталася на якусь мить до Каїрова, невизначено посміхалася.
Сірий світанок клаптями туману піднімався з ущелин, заслонюючись од дороги кущами й віттям, ще глянцево чорними, без півтонів, якими були щедро позначені хмари, вигнані на синьо-голубе пасовисько. Неквапно і байдуже вони поскубували вершину гори, світлу й трохи позолочену, схожу на спілу розламану диню.
Між ущелиною і дорогою по схилу, окутаному в м'яку тінь, високими фундаментами ступали вгору будиночки під гострими дранковими крівлямн, заклично заливався пастуший ріжок, ремиґали воли.
— Часом мені хочеться покинути все, — сказала Вікторія, — втекти в гори. Стати дружиною пастуха. Й жити до ста двадцяти років.
— Чи не забагато?
— У горах живуть довго.
— Що ж заважає здійснити цю голубу мрію?
— Різне. — Вікторія прикрила вії, гальмуючи, бо з-за каштана, що ріс на крутому повороті дороги, що збігала вниз, з'явився віз з дровами, який повільно тягли двоє коней. — В тому числі й такі товариші, як ти.
— Дивна відповідь…
Вікторія кивнула. Без смутку, без посмішки. Цілком спокійно визнавала дивність відповіді.
Вона вломилася в номер, тільки-но почало займатися на світ. Енергійна, ділова. Дивилася на заспане обличчя Каїрова й не могла приховати посмішки.
— Вибач, Мірзо, але твою записку я знайшла тільки вранці. Батько поклав її на мій письмовий стіл. А я повернулася вчора втомлена як чорт. І зразу впала в ліжко… Одягайсь, я зачекаю тебе в холі. Їдьмо.
— Розумію, розумію, — нудотно повторював він, дещо ошелешений наполегливістю і стрімкістю. Все-таки здогадався спитати: — Куди їдьмо?
— Яка різниця! — безпечно відповіла вона. — Потім дізнаєшся.
… Дорога піднімалася вгору густими петлями, дуже гарними здалеку. Скеляста стіна, що простягалася далеко праворуч, раптом почала зменшуватися.
— Дивись уважно, — сказала Вікторія. — Ми в'їжджаємо на перевал. За хвилину, Мірзо, побачиш море.
Воно плигнуло знизу. Зависло, як повітряна куля. Величезна. Сіро-зеленувата. Здавалось, її можна дістати, простягнувши руку.
Лінія берега не проглядалась. Її прикривали покатисті вершини гір, що бурими східцями спускалися до моря. Білі рисочки кораблів були розкидані, як полиски. Над трьома з них кучерявилися неширокі чорні пасемка диму.
— Зупини машину, — попросив Каїров.
Вона виконала його прохання, повернулася, притулившись плечем до жовтої шкіри сидіння. Він узяв у долоні її обличчя і міцно поцілував у вуста.
— Божевільний! — тихо здивувалася вона.
Він кивнув. Вона сказала:
— Я прощаю тебе. Схоже, ти ніколи раніше не бачив моря.
— З такої висоти — так.
— Тоді все зрозуміло. — Вона зняла гальмо. Дорога повільно поповзла назустріч. Погана, що ніколи не бачила асфальту, дорога.
Вона дала сигнали: два коротких і один довгий. Залізна брама, непрониклива, як скриня, відчинилася перед машиною. Неквапно. Спочатку права половина, потім ліва. Доріжка від брами, на яку воші виїхали, не була викладена камінням. Рідка, невисока трава росла поміж неглибокими коліями, помітними в сухій глині.
Старий, що відчинив браму, був зовсім лисий, пишні сивуваті вуса здавалися приклеєними до його сухого маленького обличчя. Примружившись, він стояв майже виструнчившись і нерухомо дивився на Вікторію, усім своїм виглядом висловлюючи шанобливий переляк. Величезні платани, що росли в саду, кидали довкола себе густу тінь. І Каїров відчув, що повітря тут, звичайно, вологіше, ніж на дорозі.
Десь поряд жебоніла вода. Попереду за деревами біліла глуха стіна кам'яного будинку.
— Ну! — Вікторія вже вийшла з машини й стояла перед старим, трохи розставивши ноги, руки на стегнах, як одного разу в себе в майстерні.
— З благополучним прибуттям, — дуже чітко, по-військовому привітав старий.
— Готуй сніданок. І якнайситніший! — Вікторія кивнула Каїрову, мовляв, можна виходити.
Коли він вийшов, старий перестав мружитись. Дивився гострими, холодними очима.
— Це мій друг, — сказала Вікторія. — Звати його Мірзо. Він великий начальник.
— Здрастуйте, товаришу начальник, — приосанився старий.