Промайнула за вікном прольотка. Білі коні несли її галопом. Шарудіння шин і цокотіння копит були такі голосні, що заглушали голос річки. Річка затихла, ніби прислухалася.
— Це все зрозуміло, — здавленим голосом відповіла Вікторія. Вона сердилася. — Це все плаває на поверхні, як двічі по два — чотири. А якщо двічі по два — п'ять? Ти розумієш мене, Мірзо?
Мірзо не розумів.
— На тобі тягарем лежить твоє дворянське минуле, — пояснив він. — Ти хочеш дивитися на життя збоку, а відчувати себе в його гущі.
Вона подивилася на нього з цікавістю. Відвернулася, нічого не сказавши. Він також відвернувся, підставивши обличчя скупому світлу настільної лампи. Закінчив думку, можливо, переконуючи самого себе:
— Скільки два на два не множ, п'ять не вийде.
— Усе може вийти, Мірзо! — вперто відповіла вона. — Розумієш, усе-все…
— Що ти говориш?! — Каїров навіть почервонів од обурення.
— Життя, воно все-таки кругле, як м'яч.
Каїров примружив очі. Перекреслив обличчя рисочками, що з'єдналися біля перенісся.
— Це жіноча логіка кругла, як м'яч. А життя, воно форми не має. Воно від землі до землі.
— Фатум смерті! — схопилася Вікторія. Пройшла через кімнату. Зупинилася біля дзеркала. Поправила в кришталевій вазі, що мерехтіла, квіти, які Каїров подарував їй. Обернулась: — І ми ходимо під ним по землі, наче засуджені.
— Я розумію, — втомлено сказав Каїров, — це страшно. Але ж зробити нічого не можна.
Вона повернулася на диван. Узяла його долоню в свої долоні. Дивилася мудро й ніжно, наче він був маленький-маленький хлопчик.
— Говори, говори! — попросив він.
— Якщо зробити нічого не можна, тоді й нічого не можна вимагати. Ні порядності, ні відданості, ні вірності, ні ласки. Тоді батька ні за що судити. Яка різниця, де лежали ці коштовності — в Ермітажі чи в тумбі письмового столу?
— Коштовності — факт державної крадіжки, — заперечив Каїров.
— Украдені вони були не в Радянської держави, а у проклятого, загниваючого… Щодо Розумовського… Цей професійний убивця заслуговував смерті за будь-якого ладу…
— Але мене теж хотіли вбити, — нагадав Каїров.
— Отепер ми підійшли до головного! — зраділа вона. — Випадково в тебе не влучили, схибили. Тобто докладали зусиль, мали бажаний… Не вийшло. А людина ти гарна. І хочеш жити.
— Хочу, — признався Каїров.
— Тим більше… Отже, ти вживав і вживатимеш певних дій, щоб зберегти своє життя.
— Не тільки своє.
— Через професію. Те ж саме робить лікар. І ти, й він утручаєтесь у фатум, при цьому часом отримуючи перемоги. До речі, перемоги очевидні. Ліквідована банда, ліквідована холера… Але подумай, а хіба дроворуб не впливає на факт існування людини, забезпечуючи його теплом, селянин хлібом, кравець одягом?.. І так далі. Тому якщо доля і є, то їй з людиною теж нелегко доводиться… Ти вибач мені за довгі й нудні розмірковування, але я впевнена, що нас з тобою розділяє не стіна, а стіночка. Й через неї можна переступити…
З службової записки Каїрова:
«…23 червня, в четвер, о 19-й годині 20 хвилин, нами був затриманий громадянин Шатров Герман Петрович, чиї прикмети збігалися з останньою телефонограмою Донугро. Затримання відбулося в шашличній «Роздоріжжя», куди він на наше прохання був запрошений своєю дочкою громадянкою Шатровою В. Г. Дізнавшись про спосіб убивства Розумовського — Кузнецова, гр. Шатрова пізнала ніж, яким він був убитий, а також пізнала ніж, який 17 червня кидали в мене. Вона сказала, що батько її, гр. Шатров, уже багато років займається метанням ножів, для чого в підвалі будинку по вул. Луначарського обладнаний спеціальний тир.
Обшук у будинку гр. Шатрова підтвердив наявність тиру й ножів, але жодних інших доказів знайдено не було.
На питання, чому не було заяви про пограбування в 1926 році, гр. Шатров відповів, що його ніколи не грабували.
Тоді я сказав, що чаша в нас і нам усе відомо про вбивство поручика Шавло. Після цього гр. Шатров захвилювався. Нам стало ясно, що ми на правильному шляху.
Високу свідомість і громадянський обов'язок, незважаючи на своє буржуазне походження, виявила гр. Шатрова В. Г. Вона припустила, що скарби треба шукати на дачі в тумбі письмового столу, ключ од якого постійно зберігається у гр. Шатрова Г. П.
Припущення гр. Шатрової В. Г. виявилося правильним. У тумбі столу справді знайшли предмети художньої цінності.
Після чого гр. Шатров Г. П. дав показання. Він підтвердив, що йому вдалося підмінити вміст ящика, коли його зять осавул Кратов разом зі своїми друзями, серед яких був і Розумовський, квартирував у нього кілька днів у липні 1919 року. Він стверджує, що не знає, чи це була група змовників, чи якихось інших контрреволюціонерів, але припускає, що всі ці люди складали якусь єдину групу, яка люто ненавиділа робітничо-селянську владу.